4 роки після полону: як склалося життя Олександра, який був у російській катівні в Тростянці
Стійкий запах заліза, постійні крики й побиття – усе це про російський полон. На початку повномасштабної війни окупанти тримали цивільних у підвалі залізничного вокзалу в Тростянці, там же морили голодом й залякували розстрілами. Серед полонених у березні 2022 року був і Олександр Фаїзов. У російській катівні чоловік пробув 9 днів. Про те, як нині склалося його життя та що врізалося в памʼять, Олександр розповів Кордон.Медіа.
Ми зустрілися з Олександром під час його відпустки біля залізничного вокзалу на станції “Тростянець-Смородине”. Тут вже частково відремонтували зруйнований фасад будівлі, проте залишаються посічені уламками стіни, які закрили брезентом. На цій станції чоловік зупиняється, коли приїздить додому, але чотири роки тому саме вона була для нього катівнею.
Тут Олександру довелося опинитися в числі перших полонених росії.
“Люди мають знати про те, що відбувалося тоді. Про нас повинні памʼятати, бо зараз, я бачу, всі забули”, – впевнений Олександр Фаїзов.
Він розказує нам свою історію, аби застерегти інших і показати жорстокість росіян. Його пʼять разів виводили на розстріл, щоб залякати, годували всього два-три рази за весь час і постійно били. Попри це Олександр не зламався й став на захист України. Під час нашої зустрічі чоловік був одягнений у свій звичайний домашній одяг, проте камуфляжні берці видавали те, що він тепер військовий.
На залізничному вокзалі Олександр хотів показати нам, де утримували полонених, але той підвал виявився зачиненим. У цей час над містом почали літати ворожі БпЛА, тож, аби не наражатися на небезпеку, ми змінили локацію. Проте частинку того полону, яку завжди носить з собою, чоловік зміг показати – це залізний дріт, яким були звʼязані його руки.
Полон
Олександра росіяни забрали з собою на “перевірку” прямо з дому 16 березня 2022 року. Відтоді для нього почався зворотній відлік, який у темряві холодного підвалу здавався вічністю. Окупанти відразу одягли на голову шапку, яку щільно замотали скотчем. Також забрали телефон, проте в Олександра був ще один, про який ніхто не знав – полонених не обшукували.
Чоловіка тримали в маленькій кімнаті одного з підвалів залізничного вокзалу в Тростянці. Приміщення – два з половиною на три метри, де іноді перебувало до восьми людей одночасно.
“Годували дуже погано. Трішки консерви, раз дали шматочок якогось хліба, кілька пачок галет і один протеїновий батончик на всіх. А нас було пʼятеро в тій камері. Нам дуже хотілося пити. На всіх дали тільки пару пляшок води, і ті доводилося випрошувати. За девʼять днів полону ми їли лише два чи три рази. Я відчував, що взагалі немає сил”, – розказує чоловік.
Олександр згадує, що орієнтуватися тоді треба було на слух і запахи. Одним із найсильніших відчуттів був запах заліза – так пахне кров. Тут же в підвалі, поруч із приміщенням, де перебували полонені, росіяни облаштували імпровізовану лікарню. Саме там їх “латали”.
“Потєрпі, братік!” Я постійно чув ці слова від росіян. А ще крики, напевно ж, поранені кричали”, – згадує в розмові Олександр.
“Кто хохлам разрєшил жить лучше?”: розмови з окупантами
Допитували полонених часто й суворо. Завжди були однакові пʼять запитань: де ЗСУ, тероборона, керівництво міста, поліція і як проїхати на Охтирку. Військові рф хотіли викрити цивільних у брехні. Додатковою каторгою стали для чоловіка розстріли, на які його виводили пʼять разів. Також тих, кого утримували в підвалі, постійно били – в Олександра були зламані ребра й плече.
“Чую звук із калаша, і по спині тече піт. У мене у вусі розрив барабанної перетинки. Та й били нас всюди, де хотіли. Їм і приводу не треба, просто заходили й починали залізяччям лупити”, – розказує чоловік.
Одного разу Олександр підслухав розмову росіян про село Станова, яке поряд із Тростянцем. Вони дивувалися, як це там на стовпах на вулиці світло завжди горить. Для них цивілізація здавалася чимось чужим і незрозумілим. І один із російських військових сказав: “Кто хохлам разрєшил жить лучше?”. Олександр не втримався і запитав, що заважає їм так жити в себе. За ці слова його вкотре жорстоко побили. Після цього випадку він старався уникати будь-яких розмов з окупантами.
У підвалі Олександр став свідком вбивства, про яке старається зайвий раз не згадувати. Прямо в цій маленькій кімнаті російські військові забили ногами насмерть його земляка.
Коли 24 березня окупанти почали тікати з Тростянця, полонених залишили в зачиненій кімнаті. Завдяки тому, що на руках Олександра напередодні послабили залізний дріт через гниття на запʼястях, а внизу були сковані чоботи, а не ноги, йому вдалося звільнитися. Усі сили він витратив на те, аби виламати петлі на дверях.
“У підвалі залишилися бинти закривавлені, але всі тіла загиблих вони забрали з собою. Коли я вийшов з підвалу, побачив на вулицях Тростянця багато згорілої техніки росіян. Подумав, що, можливо, і моєї хати вже немає, бо були ж наступальні дії. Я був безсилий і ледве дійшов додому. Видно було, що на подвірʼя влучила міна, посікло вікна, дах. Я швидко пройшовся по дому, мами не було, але й крові не було. На щастя, як виявилося, вона пішла до свого брата й чекала мене там”, – згадує чоловік своє звільнення.
“Я не боюся смерті”: від полоненого до захисника
Після пережитого Олександр не зміг залишатися осторонь і пішов добровольцем у ЗСУ. Спочатку через отримані травми його не хотіли брати у військо, але після реабілітації восени 2022 року все ж взяли.
“Мені казали: “Так у тебе ж тут справа про полон, ти можеш не йти на службу”. А мене це не зупиняло, треба йти, нічого не можу вдіяти”, – пояснює чоловік своє бажання стати на захист України.
Він пройшов найгарячіші точки й має численні контузії, через які майже не спить.
“Я не боюся смерті”, – говорить Олександр показуючи на свій жетон.
Попри ці слова, інстинкт самозбереження в чоловіка працює. Під час розмови з героєм ми потрапили під шахедну атаку, і саме Олександр першим шукав безпечне місце для схову. Підсвідомо у стресових ситуаціях військовий все ж намагається вижити.
Його найкращими психологами стали котики. Вдома Біба, а на позиціях – Кефірчик. Коли Олександр згадує про хвостиків, на його обличчі зʼявляється посмішка, а голос відчутно лагіднішає. Каже, коти йому уже кілька разів рятували життя, бо першими відчували загрозу й спускалися в підвал, а з ними й Олександр.
Сьогодні чоловік знову на службі. На шиї – жетон, у памʼяті – запах крові з підвалу, а в телефоні – фотографії котів, які стали для нього порятунком. росіяни змогли зламати ребра, але не людину.
Читайте також:
“Краще ніколи не згадувати”: спогади тих, хто пережив окупацію в Тростянці
У Тростянці судять військового рф з українським громадянством
Вкрадені телефон і каблучки: суд у Тростянці розглядає справу російського військового
