Хочу бути флетвайт-пенсіонеркою
Авторка тексту: Вікторія Євтушенко
Люди у Сумах старіють по-різному. І щоразу, коли дивлюся на пенсіонерів, я мимоволі вирішую, якою (не) хочу бути у свої 80. Тож, у цьому тексті хочу поговорити про старість, як про вибір напою. А ще додати дрібку сахарю, маршруток й доморощеної філософії.
Акт 1. Маршрутка
— Виході за мєня! — кричить у праве вухо огрядний дід, який затис мене на сидінні біля вікна, і я вкотре сварю себе, що не йду отримувати водійське посвідчення. — Вийдєш?
— Ні, — кажу, подумуючи вийти з маршрутки, хоч проїхала лише дві зупинки з запланованих семи. — Я хочу по любві. А вас я вперше бачу. Та й ви мене теж.
— Но я ж віжу, шо ти порядочная.
Діда несе. А ще несе від діда: перегаром, відчаєм і пошуком пригод на п’яту точку. У нього нещодавно збитий ніс і подерті на коліні спортивки.
Спершу він коментує все довкола, потім переходить на політику і говорить, що сам собі держава, бо провів собі у двір воду. Так розмова перетікає у побутове річище і він згадує про своїх двох собак. Щоб раптом ми не повернулися до теми заміжжя, починаю уточняти їхні клички й породи та чим він їх годує.
Виходячи з маршрутки, дід мені підморгує, розповідає, що я ще молода, тому нічого не розумію і, взагалі, могла б йому прийти борщу приготувати. Пасажири кричать, щоб він швидше виходив, а водій рушає ледь той сходить з останньої сходинки.
Фух, до наступної поїздки ще побуду холостячкою!
Акт 2. Кава
«Шурх-шурх, шурх-шурх», — біжить мені назустріч бігун у синьому спортивному костюмі й чорно-білій шапочці а-ля шахова дошка. Я в захваті — бігунові, на перший погляд, років 70!
Дещо пізніше, того ж дня, біля кав’ярні на колесах стаю в чергу за двома іншими пенсіонерами.
— Я всігда беру флетвайт, — говорить один з них.
— Хочу сьодні шось нове попробувать, — відповідає інший. — Дайте оцей «Ірландський віскі», — вже до баристи.
— А ти сахарь добавляєш?, — уточнює перший. — Я без сахарю не могу. Ми як ото вечером собіраємся біля школи, я чай купую і даже туди сахарь сиплю.
Пригадую з яким величезним подивуванням на п’ятому курсі одногрупниця розповідала, що зустріла у парку нашу викладачку з чоловіком: «Обоє у світлих спортивних костюмах, чисто тобі фемілі-лук… Вони бігали!». То теж був захват. Та викладачка, попри репутацію занадто строгої, мала ще й репутацію інтелігентки й модниці. Її часто можна було зустріти в театрі й кіно, особливо, коли показували українські фільми. Їй, знову-таки, було за 70.
Сьогодні я теж маю таку знайому. Складно сказати напевно, скільки їй років, але я точно знаю, що вона на пенсії. «Називайте мене Лора», — говорить Лариса за паспортом. І це прекрасно. Бо замість того, щоб сідати о 6 ранку на тролейбус і їхати на ринок, Лора бере палиці для скандинавської ходи і йде тренуватися. Ходить на усі можливі арттерапевтичні заняття, концерти, вистави… і на східні танці. А ще у неї вдома багато рослин. Звідки я знаю? Бо Лора часто приносить букет із власного саду.
І така старість мені імпонує. Я радію, що люди не втрачають смаку до життя, що їм цікаво пробувати й знаходити для себе щось нове. І навпаки дуже гірко, коли єдине, що вони бачать — це дно пляшки. А таке, на жаль, трапляється набагато частіше. І мені б хотілося зрозуміти чому, бо питання точно не в грошах. Я подивилася скільки коштує пляшка оковитої в супермаркеті — вона дорожча за флетвайт. То чому флетвайт-пенсіонери — у меншості?
Як на мій хлопський розум, секрет — у звичці залишатися допитливим і не втрачати інтерес до життя, хоч тобі 5, хоч 55. Коли тобі цікаво, вже не так хочеться ображатися на світ, державу чи людей довкола. Ти просто живеш. Це, звісно, моя гіпотеза, але випробовую я її вже зараз — щоб у старості бути зваженою (закреслено) зайнятою і щасливою.
Про свою старість, до речі, я вперше замислилася років п’ять тому. На одному з тренінгів кар’єрна консультантка запитала учасників, якими вони уявляють себе і своє життя у 80 років. Мені не було що сказати — я не уявляла. Але тепер я знаю — я хочу бути флетвайт-пенсіонеркою: не змушувати молодших у 2,5 раза пасажирів маршрутки одружитися зі мною, а сідати у власну автівку й разом із подругами їхати на йогу, східні танці чи за квітами.
Утім з водійським посвідченням я все одно поки не поспішатиму — практика показала, що історії з маршрутки можуть бути корисними для наступного блогу.
Читайте також:
Чи дійсно по всій Сумщині запроваджують екстрені відключення світла?
Зруйновані корпуси та мільйонні збитки: як відновлюють університети в Сумах після ворожих обстрілів
