Кіт, фотографії й записник: що з собою забрала пенсіонерка з Краснопілля?
Стукаю в кімнати гуртожитку до переселенців у пошуках охочих поговорити з журналістами. На контакт ідуть не всі. Хтось прямо відмовляється спілкуватися чи вигадує більш оригінальний спосіб – ховається за дверима в кімнаті. А одна жінка похилого віку радо погоджується на розмову. Ще й запрошує поїсти щойно зварених вареників з вишнями. Це 77-річна Надія, ВПО з Краснопілля. Вона розказує, що має два імені. У паспорті – Анастасія, а в житті всі називають Надією. Запитую, як мені написати в тексті, й зупиняємося на другому варіанті, більш відомому серед друзів і родини.
Для Надії зараз дім – чотири стіни у кімнаті одного з сумських гуртожитків. Цей простір вона ділить з донькою Оксаною й котом Томом. Тут панує затишок: на підлозі килим, щоб не змерзли ноги в холодну пору, коло вікна стоїть стіл. На ньому завжди є ліки, старі памʼятні фотографії зі щасливого минулого й записник. За шторкою на підвіконні ховаються евакуйовані ікони та Біблія. А біля входу в кімнату стоїть великий холодильник з магнітами, які нагадують про подорожі Україною. Цей дім – тимчасовий, принаймні так сподівається Надія. А справжній чекає на цю маленьку родину в Краснопіллі.
Додому як у гості
17 березня, після того, як росіяни почали масово обстрілювати селище, онучка Надії приїхала, аби допомогти з евакуацією. Виїжджали своєю машиною, завантажували якнайбільше нажитого “добра”, на яке сімʼя працювала роками. Та все забрати не вдалося, через що жінка досі засмучується.
“Що можна було, те взяли з собою. Залишилися дивани… Чотири дивани, килими… Так воно й лежить [у будинку – ред.], щоб не зурочити. Від вибухів гвіздки повискакували з дощок, а хата ціла. Лише у прибудованій літній кухні вікна вибило”, – розказує Надія й тричі стукає по деревʼяному столу кулаком.
Залишати родинне гніздо жінка не збирається, часто навідується додому на вихідні. Прямого транспорту до селища немає. Із Сум до Краснопілля можна доїхати з пересадками: спочатку автобусом до Самотоївки, а далі – на таксі. Хоч там і не живе, але за порядком слідкує: останній раз наймала людей, щоб викосили бурʼян і зорали город. Надія признається, що вже посадила часник на наступний рік.
Щоденник життя
На більшість запитань Надія відповідає швидко, щоб перевірити себе, зазирає у блокнот. Як він зʼявився й чому пенсіонерка почала нотувати туди моменти з життя, вже не пригадає. Перші записи були у 2019 році.
“Дзвонила внучка з Польщі, купили курей і новий бойлер, закрила 10 банок щавлю”, – зачитує свої перші нотатки Надія.
Продовжує писати туди й зараз, але тепер подій для щоденника в житті менше. Доходимо до дати, яка стала початком повномасштабного вторгнення. Пенсіонерка виділила її червоним кольором і написала більшим шрифтом: “24 лютого о 5:30 почалася війна”. І далі вона змінює тему розмови.
Друге життя Тома
Перший раз жінки виїжджали без кота. Не знали, де зупиняться, а потім Оксана повернулася за ним у Краснопілля. Спочатку вуличному Тому було складно звикнути до квартирного життя. Та з часом втягнувся. Удень він спить у гуртожитку, а вночі надворі шукає сумських пригод.
“Ой, намучились ми з ним спочатку. Складно йому було. А тепер діловий: корм не їсть, тільки мʼясо просить. Та він важкий, ви його візьміть на руки”, – видає всі секрети кота Надія.
Том зʼявився в родині Дроздів чотири роки тому. Він став наступником Біма. Це інший кіт, який тоді помер.
“Улітку до нас приїхав онук, він увесь час грався з Бімом. Аж раптом я знайшла його [Біма – ред.] неживого в бочці з водою. Мабуть, стрибнув туди з дерева, й не зміг вилізти. Щоб онук не плакав, вирішили швидко знайти іншого, схожого кота. З часом ми назвали його Томом”, – розказує пенсіонерка.
Надія говорить, що кота більше любить її донька. Час від часу називає його “Оксанин Том”. Та попри це для денного сну кіт обирає ліжко пенсіонерки. Може через те, що вона проводить із ним зараз увесь день.
Памʼять, що зігріває в евакуації
Найбільша порожнеча, яку не може заповнити присутність доньки й Тома, для жінки зʼявилася в січні 2025 року. Це була смерть чоловіка.
“Ми прожили разом щасливі 55 років. Я всюди з ним їздила, майже ніколи не розлучалися. А 10 січня через хворобу його не стало. Я не могла звикнути, навіть Оксану Льошею називала…”, – говорить Надія й намагається долонею приховати сльози.
Пенсіонерка показує фотографії, де вони разом з коханим. Вона зберігає їх біля ліжка й часто передивляється. Періодично в розмові згадує про його життєві настанови, яких дослухається й після смерті. Надія хвалить чоловіка за все й згадує моменти, проведені разом удома.
“Він страшний був рибак і мисливець. Перед війною всю зброю продав, а рибацького знаряддя повен гараж досі стоїть. Ловив дуже багато риби. Я з неї консерви закривала, а як залишалося, то ще й продавала”, – каже жінка.
Тепер це залишилося лише у спогадах. Зараз Надія днями сидить у гуртожитку з Томом, іноді готує щось смачне чи відгадує сканворди. На вихідних їздить додому навідати хату й город. Скаржиться, що в селищі почали обкрадати будинки.
Після розмови нас вдруге запрошують скуштувати вареників. Ми дякуємо, а вона наполягає:
“Ну тепер робота у вас закінчилася, залишайтеся поїсти”.
Читайте також:
Навіщо російських військових судять заочно на Сумщині?
Фейк про самогон: росіяни вигадали історію про розстріл цивільних на Сумщині
