Труп у холодильнику і ходячий мрець. Горор-історії з елементами моралізаторства
Авторка тексту: Вікторія Євтушенко
Якось у третьому класі наша класна керівниця, об’єднавшись із колегою з 3-Д, організувала нам поїздку «на майовку на Мамаївщину». Оскільки ці два слова значили для мене майже те саме, що «фрістайла ракамакафо», вирядилася я у бежеву курточку і світлі черевики.
Їхали ми автобусом недовго, принаймні за моїми відчуттями. Тож коли наша гучна юрба з нього висипалася, потреби розім’яти ноги я не мала. Менше з тим, височенний спуск і відчуття власної вищості над однокласниками підказали мені, що треба збігти з того спуску й першою опинитися внизу, поки інші спускаються потихеньку, ставлячи ноги бочком.
І от Вікторія летить білою птахою з тої гори… прямо у якесь провалля! І якби не купа гілок на його дні, які мене «зловили», хтозна, чи я б писала зараз цей текст… чи, може, надиктовувала. І от лечу я — і летить на мене гілка, яка щойно відламалася через моє падіння. І приземляється вона акурат мені під ліве око.
Розслідування ведуть…
Щасливу власницю першого за цей день фінгала якось видобувають із ями, і, на диво, у ще доволі чистій куртці. Тож місія «зберегти парадний вигляд» поки що виконана. Після того як всі поїли й зібралися купками на своїх покривалах, у нас самоорганізувався місцевий відбір на Євробачення без правил — перемагає той, хто всіх перекричить (Олі Поляковій сподобалося б). Покривало південно-східним курсом горланить якусь пісню з репертуару «Рукі ввєрх», покривало західним курсом наспівує «Жуків». А ми з подругою, по центру, набравши повні груди повітря й пригадавши останній урок музики, затягнули: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…»
Пісня для нас виявилася майже автобіографічною, бо з думами нам і справді було лихо — доспівавши свій хіт, ми вдвох пішли блукати лісом, і у ямі, дуже схожій на ту, в якій я отримала свій сьогоднішній «макіяж», знайшли іржавий холодильник. І саме тут почалися справжні пригоди.
Екіпажі всіх трьох пісенних покривал швидко зібралися довкола ями, щоб розкрити таємницю, яка ховається за його зачиненими дверцятами.
«У халадільніку — труп! Точно вам кажу! Хто просто так викидає халадільнік у ліс?», — переконує нас однокласниця.
«Нада визвать міліцию», — вмикає раціо інша.
«Та давайтє самі пасмотрім», — говорить новенька і вже присідає, щоб злізти у яму.
«Нє гонітє, пацани. Пішли подивимся. Там дєвкі труп найшли», — чуємо звіддаля когось із хлопців.
Ходячий мрець
Бліда шкіра, рідке волосся, дуже втомлений вигляд… Ґолум, ти? А, ні — я. Не впізнала. Наче щойно вилізла з того самого холодильника в лісі. І не скажу, що цими днями мішки з картоплею десь вантажила, то чого ж такий зомбі-фейс?
Лікарка коротко і ясно сказала «Здай аналізи». Ну, добре, думаю, Я ПОДУМАЮ. А тоді ще раз, а тоді ще, а потім поторгуюся з собою і, може, зрештою, зовсім забуду. Аж раптом, неочікувано для самої себе, записалася. А потім, вже після оплати, прочитала, що кров братимуть з вени. А я ж такого не робила! Ану ж як буде бо-бо! Тільки от відступати нікуди — оплатити аналізи на сайті було вигідніше (на зекономлене книжку собі куплю!), повертати гроші ніхто не буде, а не піти — ну, взагалі якось неекономно (це ж скільки ще книжок можна було купити!). Довелося йти.
Їсти перед аналізами не можна, тож я, ще «бадьоріша», ніж зазвичай, плентаюся у клініку. Усілякі дрібні формальності – й от я вже сиджу на стільчику, стискаю праву руку в кулак і думаю: хай вже встромлять ту голку, тоді я гляну. Поки перевела погляд на годинник на стіні, лаборантка вже клеїть мені пластир і вручає за ці «мучітєльні» три секунди пастилу з надписом «Львів — непохитний». Ну, не знаю, як Львів, а я після таких «тортур» і відібраних двох пробірок крові ще не хитаюся.
Наступного дня результати готові. І — о, боги — ну хто б міг подумати?! Вітамін D — нижче плінтуса, заліза — утричі менше від необхідного мінімуму. Від максимуму, на секундочку, менше у 33 рази! Гемоглобін мінус, гематокрит мінус, ну й так далі. Словом, з такими результатами не живуть. Я — єдиний відомий науці живий труп. І щоб далі залишалася унікальною у цьому статусі, наполегливо рекомендую: якщо відчуваєте непомірну й нічим необґрунтовану втому, не пошкодуйте грошей і підіть перевіритися на дефіцити. Може, це саме той єдиний випадок, коли рсня ні при чому, а за вашими постійними «нічого не хочу» й «нічого не можу» стоїть не екзистенційна криза, а банальна потреба у вітамінах.
Справу закрито
Трупа в холодильнику, як ви розумієте, не було. Знайшли ми в ньому лише трохи старого мотлоху і сухого опалого листя. Але з того дня я зрозуміла, що ніщо так не об’єднує навколо себе дев’ятирічних фанатів «Рукі ввєрх» і так само дев’ятирічних поціновувачів пісень на вірші Тараса Шевченка, як спільна мета. Навіть якщо це вигаданий труп у холодильнику.
Читайте також:
