Емпатія 404: не знайдено. Про те, як болить, але не всім, і чому це важливіше, ніж здається
На четвертий рік повномасштабного вторгнення наша психіка працює на межі можливостей. І навіть коли вам здається, що нібито все ОК, – воно аж зовсім не ОК. Можливо ви теж, так само, як і я, помітили, як гостро ми почали реагувати на деякі речі, на які раніше просто не звертали уваги? Ну, ладно, звертали трохи, але вони викликали хіба що глузливу посмішку або ж – максимум – легке роздратування? Тож чому дивуватися, що останнім часом точиться стільки баталій у соцмережах між тими, хто виїхав з України, і тими, хто залишився? І чим далі, тим ця прірва стає глибшою, а отже, ігнорувати її, вдаючи, що нічого такого не відбувається, – шлях сумнівний, щоб не сказати хибний.
Як правильно? Залишатися, жити у зміненій реальності – з сиренами, вибухами, відключеннями світла – але ВДОМА, серед близьких і друзів, у рідному місті, де попри все триває життя, де знайомі з дитинства вулиці й стіни надихають і дають сили, бо воно – твоє, воно у твоїй ДНК? Чи, покинувши все, виїхати у невідомість і невизначеність, вчити іншу мову, призвичаюватися до інших порядків, культури, традицій, намагатися стати своїм у чужому суспільстві? Тут немає однозначно правильної відповіді, бо кожна людина обирає сама, і відповідальність за свій вибір теж несе сама.
Скажу свою непопулярну думку і тікати не буду. Знаю досить багато людей, які, перебуваючи зараз за кордоном, мріяли про це й раніше, чи принаймні припускали для себе таку можливість (а що, якщо?..) Мотивація різна: підзаробити, влаштувати й інтегрувати у західне суспільство дітей, дати їм європейську освіту, вийти заміж за іноземця, побачити світ…
А, власне, чому б і ні, якщо все складається саме так? Просто варто бути чесними, перш за все – із собою та своєю аудиторією у соцмережах. Бо справа ж не в тому, що немає дому…
***
«Шо, ви досі тут сидите? – питає мою подругу літня сусідка. – А мої (дочка з онуками) он у Норвегії, пособіє получають, жильйо їм муніципальне дали. Повертатися? Та нє, поки платять, вони там сидітимуть, а шо їм тут, в Сумах, робить? За 10 тисяч пахать? А там же ж безпечно, та й гроші…»
***
«А мої он всі разом виїхали – син з невісткою і трьома дітьми, – розповідає інша пані, – в Німеччині пристроїлись, там пособіє хароше. На роботу? Та чи вони дурні – йти працювати, як їм на п’ятьох он скільки грошей дають? А на роботу вийдеш, то й пособіє заберуть».
Звісно ж, це не у всіх так. Багато наших людей за кордоном старанно вчать мову, шукають чи вже знайшли роботу, працюють, облаштовують своє нове життя, і, пристосовуючись до місцевих порядків і традицій, не забувають, хто вони й звідки. Вони – українці. Серцем залишаються з рідною країною, з близькими та друзями, а їхні пости у соцмережах завжди коректні та виважені. Ми розуміємо, що все, що у нас відбувається, болить їм так само, як і нам. І ми радіємо звісточкам від них і з задоволенням дивимось і читаємо.
Але є й інші дописи…
***
«А вгадайте, на якому це я зараз морі? – запитує «біженка», викладаючи фото з курорту. – Першому, хто вгадає, привезу приз, коли знову приїду в Суми на манікюр. До речі, а чого ж так ціни у вас там виросли?». Дехто (більшість) просто мовчки прогортає цей пост, а хтось і коментує, мовляв, у нас – повітряна тривога, і ми вгадуємо, куди летить, а де ви там зараз, нам, от чесно, – якось зовсім по цимбалах…
***
Переживши чергову страшну ніч, вранці відкриваєш стрічку, а там… «Боже, шахеди на моє місто! Зруйнована багатоповерхівка, багато постраждалих!» – це перша сторі. І 10 наступних у тієї ж людини – «А ось подивіться, яку каву я п’ю! А ось це я на вулиці Гамбурга! А ось я на карнавалі! А це хочу вам настрій підняти, шоб вам не так сумно і страшно було – дивіться, як я на море недавно їздила, на шезлонгу лежу, у шляпі і з коктейлем. Готель, канєшна, не дуже, у пік сезону спробуй щось путнє знайти, а от СПА тут нічо так, та і пляж гарний…»
І ти така: «Уфффф, ну, дякую, шо б я без цієї інформації робила… Зараз оговтаюсь трохи, голову помию (а, нє, не помию – води ж немає, і світла теж) – і на карнавал! От прям так одразу полегшало, пасіба…»
Звісно, кожна людина сама вирішує, що має бути на її сторінці, що викладати, а що – ні. Зрештою, як і проживати своє життя за своїми правилами й можливостями. Питання в іншому: наскільки він, контент цей, потрібен саме широкому загалу і всій вашій аудиторії? Чи не виникне болючого дисонансу?..
І справа тут навіть не в карнавалі, ресторані чи морі як такому, а саме у цьому ось комбо: страшна світлина з Сум – і одразу демонстрація «красивого» життя. Тут вже, як в тому анекдоті, «ти або хрест зніми, або труси надінь»: якщо так вже хочеться, знаючи про ситуацію у твоєму рідному місті, попри все запостити свій обід в ресторані, – та камон! Але просто оминіть тоді своєю увагою наші новини, зробіть вигляд, що не бачили. А якщо вже поставили фото з прильоту, то витримайте паузу: за добу ваші прекрасні фотки точно не скиснуть і будуть так само актуальні, і зберуть, можливо, ще більше лайків. Так ви принаймні не знецінюватимете наш біль і не демонструватимете, що вам, за великим рахунком, не так вже й важливо насправді, що там у нас відбувається. Що новини з рідного міста для вас – то не просто такий собі перчик чилі на вашій шоколадці. Для контрасту й підсилення смаку.
***
…Знову атака русні. Приліт по житловому сектору. Поранена дитина. Біль і відчай. І свіженький пост у стрічці від колишньої сумчанки, яка тепер живе у Європі. Перше фото – з Сум: руїни будинку, підпис – щось там на кшталт «У Сумах таке ось страшне коїться!». Друге – фото дитинки на вулиці європейського міста з підписом «Дякую, Боженько, що ми зараз не в Сумах! І уточнення: яжемать, я рятую дитину! А от чому цього не роблять інші, я не розумію, – це така байдужість і безвідповідальність…». І цей допис бачить і мама пораненої дитинки, і десятки, а то й сотні інших мам, життєві обставини яких не дозволяють їм покинути рідну країну і поїхати світ за очі.
***
«Синочці вже 20 рочків! Дивіться, який він у мене гарний виріс! А розумний який!» – не може стримати емоцій мама. Юний красень на фото демонструє у тренажерному залі накачану біцуху. Мама вивезла свою «бусінку» за кордон, щойно дозволили виїзд 18-22-річних. «Я єдиного сина народжувала не для війни! Нехай спочатку діти депутатів підуть», – кидається у словесний бій під дописом любляча матуся. А її однокласниця зараз з надією і вірою в силу соцмереж – раптом хтось впізнає, хтось має бодай якусь інформацію? – постить фото свого сина, який зник безвісти на Покровському напрямку… А однокласника «бусінки» рятують після важкого поранення, і його мама не спить вже п’яту ніч… І їм дивно і боляче читати про те, що вони, виявляється, своїх дітей народжували «для війни». Отак, мабуть, і думали ще в пологовому, вперше приклавши сина до грудей: «Диви, який штурмовик у мене… Чи артилерист? Ну, там видно буде…»
Люди, а може, ось саме так – і не треба? Емпатія – це ж не просто красиве слово, це те, без чого нам зараз набагато складніше вижити і залишитися ЛЮДЬМИ – попри все. Можливо, краще було б залишити ці гарні світлини для свого найближчого кола – тих людей, хто справді щиро за вас порадіє? Для інших же вони можуть стати у кращому випадку приводом для роздратування, а в гіршому – болючим тригером.
Ну так і що? – скажете ви. У кожного своє життя. Я живу моє, я зараз – ось тут, і нехай всі заздрять бачать, а хто там що подумає чи відчує, – то його проблема, а не моя. Так, дійсно, щось доводити в такому випадку – марна трата часу, бо, якщо треба пояснювати – то не треба пояснювати. Це питання перш за все внутрішньої цензури і здатності сприймати і відчувати свою аудиторію. Але ж, напевне, не варто й ображатися, якщо раптом починає прилітати у коментарях, бо свобода – вона не лише для тих, хто пише, а й для тих, хто читає і реагує.
Війна змінила все. Принесла багато горя і втрат. Розірвала те, що здавалося міцним і непохитним. Змінила нас безповоротно. Але попри все – маємо пам’ятати, що емпатія і душевна делікатність не менш важливі зараз, ніж турнікет і тривожна валізка. Бо нам ще ж потім якось жити. Сподіваюсь…
Читайте також:
Як сумчани захищають Україну на східних кордонах: історія оператора БпЛА
