“Готувалася потроху, але не вірила, що доведеться виїжджати”: історія евакуації Людмили Баранкевич
Журналісти Кордон.Медіа поспілкувалися з жителькою Корчаківки Людмилою Баранкевич. Жінка розказала про евакуацію з рідного села, розташованого в Юнаківській громаді Сумської області, а також про шлях, який довелося їй пройти, покидаючи рідний дім.
Все своє життя Людмила пропрацювала вагарем на цукровому заводі в Кияниці Юнаківської громади. Нині цього підприємства більше немає – завод повністю зруйнований, залишилися лише руїни. Але з війною Людмила втратила не лише роботу, а й свій дім.
«Додому тягне хтозна як»
Людмила зізнається, що поступово готувалася до евакуації, проте до останнього не хотіла вірити, що доведеться покинути дім.
«Бачили, що стає все гірше і гірше… Якщо не прилетіло до тебе – це вже вважається пощастило», – каже вона.
З кожним днем ситуація ставала більш напруженою, і, хоча надія ще не вщухала, рішення про виїзд стало неминучим.
«Спочатку всього боялися – десь там гриміло, було страшно, – потім звикли. Підійшло ближче – знову звикли. По трасі їхати не можна – танки, пилюка… Навіть транспорт зупинявся, щоб пилюка осіла й було видно дорогу. І до цього звикли… Ми до всього звикли, працювали», – каже Людмила.
Жінка залишалася у своєму рідному селі аж до того моменту, коли його почали закидати КАБами.
«Штукатурка сиплеться, скло летить, вікна вибиває… А жити все одно хочеться. І все одно тягне туди, бо там – домівка, там – усе рідне», – поділилася Людмила.
Обстріли змусили залишити рідний дім
У ніч з 27 на 28 травня дві керовані авіабомби впали неподалік від городу Людмили. Після цього вона разом із родиною твердо вирішила залишити домівку, адже перебувати там стало надто небезпечно.
«Село окутав оцей пильний мрак… Якось страшнувато стало», – поділилася з нами Людмила.
Після цього мешканці села Корчаківка почали масово виїжджати подалі від бойових дій. Обстріли ставали дедалі частішими, і люди не відчували себе в безпеці.
«Може, ще хтось і залишився там, але то вже поодинокі випадки», – прокоментувала Людмила.
«Мої батьки тут жили, і я тут живу років так 50 вже»
9 червня Людмила вирушила до свого рідного села, аби перевірити стан будинку, у якому вона народилася, прожила все життя і була змушена покинути через обстріли. Вона хотіла переконатися, що з хатою усе гаразд, а також частково вивезти залишені речі, які не встигла забрати під час евакуації.
«У мене ворота розбиті, хату хвилею розкрило, вікна порозчиняло – я їх лишала на зимове провітрювання. Їх не вибило, а просто розкрило. Двері в хаті вибило. Ми речі, які вціліли, – позабирали, а хату позабивали, як вийшло… І скоренько втекли звідти», – каже Людмила.
Вона розповіла, як виглядало її село на той момент: згорілі хати, розбита дорога, зруйнована протидронова сітка, яка раніше була натягнута по всьому селу. Пересування майже неможливе. Попри це, автобус намагається продовжувати курсування, хоч і з великими труднощами.
Згадки про свій рідний дім
Людмила з теплотою згадує, як біля її села тихо й спокійно текла річка Олешня.
«Село надзвичайно мальовниче, воно надихає красою та гармонією: могутні ліси дарують прохолоду, стави виблискують у сонячному світлі, а численні яри простягаються вдалечінь, куди можна піти й загубитися на цілий день – щоб просто побути наодинці з природою, помилуватись і насолодитись її спокоєм», – згадує Людмила.
Та сьогодні все це – лише спогади. Через підступного ворога село зазнає постійних втрат та руйнувань, а дорога додому стала недосяжною.
«Так хочеться хоч на годинку повернутись до рідної домівки… пройтись знайомими стежками, вдихнути повітря дитинства…», – зізнається жінка.
Текст: Ксенія Кавчуга
Читайте також:
Чи відновлять пошкоджені війною будинки в Сумах і скільки це коштуватиме?
«росіяни викладають фото з наших домівок»: ворог активно наступає на Сумщині. Репортаж із Хотіні
