«Інколи від волонтерів чекають чогось неймовірного»: історія сумчанки, яка допомагає прикордонню
Тетяна — жителька Сум, разом з чоловіком має власну справу, працює ведучою на святах. Але кілька разів на тиждень вона сідає за кермо буса й їде на прикордоння, у віддалені села, які практично не мають сполучення з містом чи центром громади. Ситуацію ускладнюють постійні обстріли, через які великі волонтерські організації часто не доїжджають до людей, що там залишаються.
Чому Тетяна продовжує туди їздити та що її мотивує — про це далі в репортажі.
Автомобіль вже завантажений необхідним, ще докуповуємо в аптеці ліки та їдемо в одне з сіл на Білопільщині.
Це село не було якимось дуже розвиненим – немає школи, великих супермаркетів, каже Тетяна. Але зараз там не ремонтується дорога, зерновози її розбили настільки, що проїхати майже не реально, а залізниця, яка була основним шляхом сполучення, через постійні атаки росіян практично не працює.
«Дуже багато людей після евакуації повертаються у свої села, тому що вважають, що виплат недостатньо на оренду житла, – розповідає волонтерка. – Вони кажуть, що отримують там упродовж трьох-шести місяців виплати, а потім не можуть на свої пенсії чи зарплати прогодувати дітей, родину, себе».
Тетяна працює у власній рекламній агенції разом з чоловіком. Говорить, що графік роботи дозволяє декілька днів на тиждень або ж кілька годин на день присвячувати волонтерству.
Жінка каже, що найбільше її турбує те, що доводиться заспокоювати й переконувати свого сина Мішу, що з мамою все буде добре:
«Син мені декілька разів говорив про те, що, якщо зі мною щось станеться, то й він також жити не буде. Це дуже страшно чути від своєї дитини».
Для того, щоб малий не хвилювався, Тетяна, перед тим, як кудись їхати, завжди розповідає, куди саме й чому їде. Запевняє сина, що постійно на зв’язку з військовими, які моніторять безпекову ситуацію в районі.
«Він у нас так вихований, що, якщо ти сильний, ти мусиш допомагати слабшому. У нас мій батько, його дідусь був військовим. І завжди в родині панувала така атмосфера, що треба допомагати, кому можеш», – говорить про сина жінка.
Зупиняємося в селі біля однієї з хат. Тетяна каже, що тут живе 100-річна бабуся. Старенька вже не бачить і не чує, реагує тільки на доторк.
У хаті нас зустрічає сусідка, яка періодично заходить провідати бабусю, поприбирати, натопити. Пані Ольга – переселенка з Часового Яру. Жінка опікується старенькою, але сама вона – теж літня людина.
Від початку повномасштабного вторгнення кошти на волонтерство вдавалося збирати завдяки небайдужим людям, розповідає Тетяна. Але зараз зібрати вдається дуже мало, тож в основному це – гроші Тетяниної родини:
«Майже 80-90% я плачу, з бюджету моєї родини. Це – заправка машини, придбання найнеобхідніших продуктів, ліків, оренда складу, або якісь термінові витрати. Але, оскільки Бог дає так, що я можу заробити собі на життя, то, вважаю, що можу й допомогти іншим».
Також допомагають друзі з Німеччини, каже волонтерка, збирають продукти для цивільного населення прикордоння, для дітей, для постраждалих:
«Німці зараз не дуже хочуть підтримувати наших військових. А ось цивільному населенню, особливо одиноким людям похилого віку, вони охоче допомагають».
Тетяна розповідає, як зазвичай планує свої маршрути й покупки, звідки дізнається, що кому потрібно привезти:
«Якщо я їду до громади вперше, то намагаюся знайти контакти або сільської ради, або людей, які там проживають, і запитати, чи дійсно там потрібна допомога, яка наразі ситуація, що потрібно».
Також волонтерка каже, що зазвичай бере базовий набір продуктів, ліки, якісь речі, що можуть стати в нагоді для всіх, а також корм для тварин.
«У мене в машині є клітка, нашийник, якісь ласощі для собак, тому що, коли я бачу тварину, що потребує негайної допомоги, я її з собою заберу», – розповідає жінка.
Зараз люди з прикордонних громад часто просять бензопили, електропили і все, що допоможе зігрітися взимку, тому що для них це – величезна проблема:
«Одна машина дров коштує 8000 грн, і не кожна родина може собі дозволити це придбати. Тому люди просять дуже часто техніку. Техніка – це дуже дорого, але в основному громадяни Німеччини раз на місяць або раз на два місяці передають мені три, чотири, іноді п’ять бензопил».
Зазвичай, передаючи таку техніку людям, Тетяна наголошує, що це – на кілька дворів, тож потрібно буде поділитися із сусідами. Втім, зазначає, що люди на прикордонні залюбки діляться одне з одним:
«Ось що не відняти в українського народу? Це бажання допомогти, співчуття. Це точно є у людей на прикордонні».
Тим часом робимо ще одну зупинку на вулиці. Віддаємо людям продукти. Крім смаколиків, Тетяна передає літній жінці нову ковдру, про яку вона просила.
Волонтерка каже, що завжди намагається приїхати саме у прикордонні громади, де складається найбільш критична ситуація із забезпеченням людей.
«Якщо до громади спокійно їздить громадський транспорт, де там сільський голова такий активний, що якось збирає допомогу, з якихось фондів щось витягує, туди, звісно, я не їду, тому що я краще допоможу трошки, але там, куди вже ніхто просто не поїде», – говорить жінка.
Однією з проблем Тетяна вважає те, що іноді трапляється так, що люди мають дуже завищені очікування від волонтерської допомоги:
«Думають, що волонтери – це живі мішки з грошима, що до волонтерів сходяться якісь шалені потоки зарубіжної валюти, тож починаються прохання: “Ви б мені машинку привезли оце на село яку-небудь, машину, в смислі автомобіль”. Буває так, що просять бойлери, електротехніку, тракторці маленькі для обробки землі».
Подекуди навіть доводиться пояснювати, що волонтери мають можливість привозити тільки найнеобхідніше, а не будь-що, що хочеться.
Втім, більшість людей, каже Тетяна, це й так розуміє, особливо – люди похилого віку. Вони в основному просять їжу, ліки й корм для тварин. Якщо раніше люди могли просто купити в магазині якісь продукти, крупи, щоб годувати домашніх улюбленців, зараз навіть це зробити неможливо, бо закриваються магазини, а ті, що ще залишилися, можуть бути розташовані далеко.
До того ж – значно збільшилася кількість покинутих тварин, господарі яких виїхали з села. І зазвичай вони просто прибиваються до тих людей, хто залишився:
«А людина з великим серцем просто не може покинути собаку в біді, або свою нагодувати, а чужу – ні».
Зупиняємося ще біля одного двору. Тут нас зустрічають двоє людей, і ще з хати помалу виходить старенька жінка.
Пані Тетяна – переселенка з Харкова. Після початку повномасштабного вторгнення приїхала сюди до мами:
«Завод мій згорів в минулому році. Я працювала на канатному заводі, його там розбомбили. У мене в Харкові є кімната в гуртожитку. Вікна повибивало, але вже нові поставили, все добре».
Тут гучно, каже Тетяна, але вже якось пристосувалися:
«У нас хазяйство невеличке, кізочки, курочки, яєчка, молочко, творог, все своє».
Але, якщо потрібно за чимось поїхати в Суми, то зараз це – проблема, каже жінка. Поїзди ходять, але графіки незручні, а дорога дуже розбита.
Чи змінюються з часом потреби у людей на прикордонні? Волонтерка говорить, що, за її спостереженнями, люди вже якось пристосувалися до нових реалій і вже мають більш конкретні запити: зазвичай це ліки, хліб, ліхтарики, батарейки, їжа тривалого зберігання, теплий одяг тощо.
На питання, чи не було таких моментів, коли хочеться сказати собі: «Досить. Я вже багато допомогла, нехай тепер інші цим займаються», Тетяна зізнається, що таке трапляється дуже часто. Каже, що дуже часто хочеться все покинути, поїхати на Захід України, в Польщу, в Німеччину, будь-куди…
«Тому що, по-перше, я маю багато друзів, мене туди і так кличуть, а по-друге, коли ти бачиш, що ти намагаєшся достукатись до людей, попросити про допомогу, а тобі просто не відгукується абсолютно нічого, коли збори повністю стоять… Просиш – будь ласка, допомагайте, і відгуку взагалі немає…», – говорить Тетяна.
І це складно не тільки матеріально, а перш за все морально, зізнається жінка. Важко усвідомлювати, що ти живеш у світі, де всім байдуже. Але найбільшим мотиватором для неї залишаються наші військові:
«Тому що так, як хлопці в окопах, на передовій, – так не підтримує взагалі ніхто. Коли в мене немає сил, коли збори стоять – і дзвонить хтось з військових, і навіть пропонують: “Та давай я тобі докину ті 2700, які тобі не вистачає на оренду складу…” Відразу з’являється сила, тому що коли вже військові, які, перебуваючи в найкритичніших умовах, і то пропонують допомогу, то хто я така, щоб не знайти в собі сили у відносно безпечному місці щось зробити?»
Читайте також:
У Сумах встановили термінал, який нагадує містянам про полонених та зниклих військових
У Сумах прикрашають ялинки та встановлюють декорації до зимових свят
Безкоштовні 3000 км: як жителям Сумщини скористатися програмою “Укрзалізниці”
