Понад 60 днів без ротації: як хімік із Сум став зенітником і воює на Донбасі
Захисник з позивним «Мастерок» пройшов шлях від добровольця в Сумах до професійного військового, який збиває ворожі цілі на найгарячіших ділянках фронту. Після вишколу у Великій Британії він опинився в епіцентрі боїв на Донбасі, де провів понад 60 днів на позиціях без ротації. Про «хімію» з вибухівкою, логістику за допомогою дронів-вампірів та про те, чому після фронтових лісів хочеться подихати «газами» великого міста — у нашому матеріалі.
Андрій – боєць 117-ї бригади територіальної оборони, яка зараз воює на Донбасі. Його військовий шлях почався у добровольчому формуванні Сумської територіальної громади – ДФТГ №5.
«Там служив, все було добре, але захотілося більш глобально допомагати державі бити ворога. Тож долучився до 117-ї бригади ТРО», – розповідає Андрій.
Далі була підготовка у навчальних центрах України та Британії, і отримані тут знання й навички потім дійсно ставали в нагоді під час несення служби – спочатку на Сумщині на посаді водія зенітної батареї, а потім і на Донбасі.
«Збивали шахеди і все, що літало», – згадує боєць.
Андрій жартує, що після цього навчання у Британії тепер точно можна казати, що на Донбасі у нас тут – база НАТО.
Понад 60 днів на позиціях без ротації
Чим відрізняється служба на Сумщині й на Донбасі? Завдання – ті ж самі, каже боєць, змінився тільки клімат і рельєф. Найголовніша відмінність – це те, що тут доводиться бути далеко від сім’ї, тож побачитися вдається тільки по відеозв’язку чи під час відпустки.
За словами Андрія, у підрозділі добре налагоджена система ротацій: хлопці працюють, відпочивають, потім знову працюють. Але інколи через безпекову ситуацію може статися збій. Самому Андрію якось довелося провести на позиціях понад 2 місяці.
«Були штурми, полізло багато російських військових. Тому довгий час не могли налаштувати логістику, щоб нас замінити або взагалі зняти з позиції», – згадує чоловік.
Втім, кинутими хлопці себе не відчували. Все необхідне на позиціях їм доправляли за допомогою дронів «Вампір» (росіяни називають їх «Баба-Яга»). Андрій розповідає, що налагодити логістику вдалося не одразу, адже у тій місцевості були вперше і не знали, як вірно передати координати. Але потім все налаштувалось:
«Як у супермаркеті: алло, нам потрібно ось це і це – і протягом доби нам все доправляли».
Втім, найскладніше було – витримати морально, хоча й до цього зрештою підлаштувалися: склався певний графік, робочий режим.
«Ранок, обід, вечеря, забрали посилку – і знову ранок, обід, вечеря, так і проходив час», – жартує Андрій.
Звісно, що насправді все було далеко не легко й не просто, адже навіть забирати посилку з дрона треба було так, щоб не помітили росіяни. Боєць розповідає, що для цього вони спостерігали за ворогом і навчилися вираховувати оптимальний час, коли робити це було найбільш безпечно.
Практично у режимі 24/7 доводилося і боротися з ворожими розвідниками, що вишукували маршрути для майбутніх штурмів, і захищатися від того, що летить на позиції. Ворог бив усім, що мав: і FPV, і Mavic, і міномети, і ракетні системи залпового вогню «Град».
Коли ж нарешті відбулася ротація, перші 5 днів Андрій провів у лікарні, а потім три тижні – у реабілітаційному центрі. Дали мав два тижні відпустки – і знову в стрій, на позиції, де за цей час вже все змінилося – карта боїв, задачі тощо.
Чи складно було цивільному стати військовим?
У мирному житті Андрій був хіміком, працював на «Сумихімпромі». Той досвід тепер допомагає і на війні:
«З хімічними реагентами тут не працюю, але «хімічити» – при роботі з вибухівкою, під час чищення зброї – таки доводилося».
До військового життя колишній цивільний пристосувався легко. Говорить, що цьому неабияк сприяли дружній колектив, команда, командири:
«Всі завжди підтримують: немає такого, що тобі кинуть завдання, і маєш сам займатися. Завжди допоможуть, порадять щось».
Перебуваючи на Донбасі, боєць постійно моніторить ситуацію на рідній Сумщині, адже там – сім’я. Говорить, що хвилюється за своїх, але поки що попри все його рідні залишаються в місті.
На Донбасі нашим військовим доводиться пристосовуватися до особливостей місцевого клімату та рельєфу:
«Коли ми заїжджали на Донбас, нам сказали, що тут клімат, як в Африці. І дійсно, у вересні на позиціях ми це дуже відчули: вдень тобі жарко, а вночі так холодно, що тягнеш вже якісь зимові речі. А ще тут, на відміну від Сумщини, немає лісу, в якому набагато легше ховатися та вести оборонні дії».
Якби знав у 2022-му…
На питання, що зробив би по-іншому, якби була можливість повернутися на 4 роки назад, у 2022-й, Андрій говорить, що, напевне, придбав би генератор, павербанки – все це тоді коштувало дешевше, задумався б над облаштуванням альтернативних джерел живлення для будинку.
Говорячи ж про майбутнє, Андрій перш за все зазначає, що його найбільша мрія – це перемога України. Також йому, батькові двох дітей, хочеться поставити свою малечу на ноги, дати їм гарний старт – щоб мали хорошу освіту, своє житло.
А ще, зізнається боєць, після перемоги дуже хотів би поїхати на відпочинок до якогось великого міста, як то Нью-Йорк, Лондон:
«Бо вже ці ліси, це свіже повітря, – вибачте, трошки воно теж набридає. А до великого міста хотілося б – десь вихлопними газами подихати, я ж хімік…»
«Боря, тєбя што, убілі?»
Як би не було, а військова служба – це не тільки складні моменти: часом трапляється таке, з чого можна й посміятися, говорить Андрій.
Одна з таких ситуацій сталася поблизу Ямполя, коли на спостережну позицію українців вийшли два російських військових. Потім з’ясувалося, що один з них був батюшкою. І саме там пролунала фраза, відома всім, хто слідкує за медіа 117-ї бригади: «Боря, тєбя што, убілі?».
Втім, цивільні не завжди з першого разу розуміють жарти військових, каже Андрій. Як, наприклад, його друзі з Сум, з якими чоловік бачився у відпустці після двомісячного перебування на позиціях. На питання, чому ж його так довго не міняли, Андрій відповів жартом, що, мовляв, холодно, машина не заводилася, антифриз забули залити:
«Я жартую, а вони так якось дивляться на мене, але потім розуміють».
Сало з Сумщини – найкраще
Щодо забезпечення його підрозділу, то тут, говорить боєць, все більш-менш у нормі:
«Речі є, гроші платять, їсти є, зброя є, набої є, принаймні, поки що».
Але зізнається, що завжди чекає на посилку від рідних, бо такого сала, як на рідній Сумщині, на Донбасі просто не дістати.
Також підрозділу допомагають волонтери.
«Те, що нам виділяють, ніби й закриває основні військові потреби, але завжди хочеться більше», – каже Андрій.
«Я себе будь-де знайду»
Чи замислювався чоловік над питанням, чим займатиметься після завершення війни? Ні, так глибоко про це ще не думав, каже Андрій, адже він служить за контрактом, тобто, ще мінімум півтора року має бути у війську. А далі – життя покаже.
«Я не боюся працювати, не боюся ніякої роботи – хоч в армії, хоч у цивільному житті. Я себе будь-де знайду», – впевнений боєць.
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією “Незалежні регіональні видавці України”, що є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative. Проєкт не впливає на редакційну політику, а цей матеріал містить винятково погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також:
Незадекларовані мільйони: на Сумщині судитимуть депутата
На Шосткинщині росіяни спалили 6 тисяч книжок: як допомогти відновити бібліотеку
