«Сльози верби». Трагедія 13 квітня в Сумах: рік по тому
На небі – сонечко, на деревах – бруньки та перші зелені листочки, на календарі – 13 квітня. Ясної весняної днини я йду вулицею Петропавлівською. Це місце в середмісті Сум, біля колишньої «Банківської», раніше було улюбленим для багатьох сумчан – сиділи на лавочках, прогулювалися доріжками Академічного провулку або й просто бігли кудись у справах… Зараз ніби теж не безлюдно: купками стоять студенти, поспішають кудись перехожі. Якщо йдеш від театру провулком поміж двома навчальними корпусами, то, не знаючи, що тут сталося рік тому, одразу можеш навіть і не здогадатися – вікна, винесені двома потужними вибухами, вже відновлені, магазини працюють.
Але варто тільки повернути на Петропавлівську, як розумієш, що це – територія болю: понівечений напівзруйнований університетський корпус, на стінах іншого, вцілілого, ще й досі зберігаються сліди від уламків. Так само, як і на дорозі, – вона вся усіяна круглими вибоїнами.
Сьогодні на місці удару знову багато квітів – сумчани несуть їх на цей імпровізований меморіал з самого ранку. “Тут обірвалося 35 життів”, – написано на табличці.
У Конгрес-центрі по інший бік центральної вулиці всі вікна забиті OSB-плитами, затягнуті плівкою. Зараз будівля абсолютно непридатна до використання: всередині замість сучасного інтер’єру – голі стіни, з яких звисають рештки металевих конструкцій, та величезна діра у підлозі.
Я йду, щоб провідати близьку людину. Яку я вже ніколи більше не побачу. Ми могли б зараз десь пити каву разом, сміятися, сперечатися, згадувати, фантазувати, гуляти парком чи знайомими з дитинства вулицями… Натомість я несу квіти на її могилу.
…Закриваю очі, і в моїй пам’яті ця вулиця оживає такою, якою вона була до 13 квітня 2025 року: унікальний кований паркан біля Інституту фізики додавав особливого старовинного шарму будівлі – здавалося, це не наукова установа, а якийсь палац або маєток (зрештою, так воно й було, адже це – садиба Суханових-Сумовських, історична пам’ятка). Від того паркану збереглося лише кілька секцій, і замість нього зараз – сітка-рабиця.
Перед моїм внутрішнім поглядом мимоволі постає також цілий, неушкоджений університетський корпус, в одному з кабінетів якого, на третьому поверсі, було колись моє перше робоче місце. На старих каштанах обабіч дороги шелестить листя, тротуаром йдуть люди. Буденність невеличкого, але такого затишного рідного міста…
А далі – апокаліптичні кадри, зроблені воєнкорами Кордон.Медіа, коли рівно рік тому дві російських балістичних ракети у Вербну неділю вдарили по середмістю Сум, де було багато цивільних людей. Зруйновані будівлі. Розбитий автобус і легкові автівки. Посічені уламками дерева.
І найстрашніше – люди… Люди на землі, на асфальті, накриті тим, що було під рукою. Кров повсюди. Понівечені тіла. Фрагменти тіл. Біль і розпач тих, хто знайшов серед загиблих когось зі своїх близьких. Розгубленість тих, хто не міг зв’язатися з рідними і не знаходив їх серед мертвих та поранених…
Наші Суми – маленькі. Місцеві завжди жартують, що ми усі спимо під однією ковдрою. На практиці це означає, що теорія шести рукостискань для нас – то аж занадто: вистачить і двох-трьох. Тут у розмовах ти неодмінно з’ясовуєш, що, виявляється, знаєш ту чи іншу людину – чи особисто, чи через своїх друзів та знайомих. А отже, трагедія 13 квітня стала власним болем для багатьох.
***
…Липень 2025-го. На зупинці сидить жінка, питає, чи не пройшов ще 62-й автобус. Каже, що після того, що сталося, боїться їздити цим маршрутом, але іншого транспорту на Баранівку звідси немає, а у неї там живе донька. Погоджуюся, що так – у всіх нас перед очима картинка розтрощеного автобусу, який попав під удар тоді, 13 квітня…
«Я якраз у ньому була…, – каже. – Пощастило, що в кінці салону…»
***
…У Вербну неділю Тетяна чекала в гості родичів, тож готувала святковий стіл. Зранку вибігла, щоб докупити деяких продуктів у рибному магазині на Петропавлівській. На Сотні зустріла знайому, яку не бачила кілька років, зупинилася, розговорилися… Вибухи, що розірвали навпіл той весняний ранок, могли забрати і її життя, говорить Тетяна, якби не та випадкова зустріч.
***
Це лише дві такі історії, а скільки їх насправді?
***
Коли пролунав перший вибух, я сиділа вдома з чашкою кави, і він був настільки гучним, що я вихлюпнула ту каву на себе. Моя п’ятиповерхова «панелька» здригнулася так, що, здавалося, от-от розвалиться… І вже за кілька хвилин – другий. З жахом дізналася про два прильоти в центрі, на Петропавлівській.
Одразу кинулася дзвонити подрузі, бо її квартира там неподалік, хотіла переконатися, що з нею та її рідними все добре, але телефон був вимкнений. Скажу чесно, у той момент нічого не відчула, бо подумала, що це ж – Вербна неділя, тож вона, мабуть, пішла до церкви, ото й вимкнула телефон. Але, набравши її номер ще кілька разів з тим самим результатом, я почала серйозно хвилюватися. І, як виявилося пізніше, недаремно… Олена Бондаренко була серед тих 35 людей, яких вбила російська ракета. Її тіло змогли ідентифікувати тільки за аналізом ДНК.
35 загиблих, двоє з них – діти. 125 поранених, в тому числі дуже важко. Це страшна статистика 13 квітня 2025 року.
На місці удару треба зробити меморіал, вирішили в Сумах, і наприкінці минулого роду міськрада оголосила конкурс на кращий проєкт: кожен бажаючий міг проголосувати в інтернеті. Серед 7 запропонованих варіантів найбільше голосів набрала скульптурно-водна інсталяція «Сльози верби». Це мала бути металева гілочка з 35-ма пухирцями-котиками, по якій би крапельками стікала вода і, як сльози, падала на постамент з уламків.
Втім, далі справа не пішла: на втілення проєкту у міста наразі немає необхідних коштів. Тож поки що залишається тільки сподіватися, що колись, можливо, гроші на увічнення пам’яті вбитих росією в Сумах таки знайдуться…
Читайте також:
«Великоднє перемир’я» під обстрілами: на Сумщині росіяни атакували медиків і цивільних
Серед 16 постраждалих від вибуху в Сумах є 14-річний підліток та 87-річна жінка
Рятувальники демонтують зруйнований дах багатоповерхівки у Сумах після влучання дрона
Емпатія 404: не знайдено. Про те, як болить, але не всім, і чому це важливіше, ніж здається
