“Ми зараз там, де повинні бути”: сумський футболіст захищає Україну в лавах 117-ї бригади ТРО
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, а Суми опинилися в оточенні ворога, Артем тримав на руках новонародженого сина, якому на той час було лише 5 днів. Пройшовши професійний вишкіл у Британії, колишній спортсмен тепер командує взводом у зенітній батареї та каже: його головна мотивація — зробити все, щоб наші діти росли у мирній країні. Про те, чому на війні важливо бачити сильні сторони кожного бійця, як збити 18 цілей за добу та не «згоріти» психологічно, як футбольне минуле допомагає на війні, читайте в цьому матеріалі.
Артем – боєць 117-ї бригади ТРО із міста Суми, командир взводу в зенітній батареї. До повномасштабного вторгнення його життя було тісно пов’язане зі спортом, зокрема з футболом.
Початок великої війни 24 лютого 2022 року застав родину Артема з крихітною дитиною на руках – син народився 19 лютого. Місто Суми було в оточенні. Через селище, де мешкала сім’я, окупанти налагодили логістичний шлях, тож там було багато російської військової техніки.
Артем розповідає, що багато його знайомих та друзів, не вагаючись, стали на захист Батьківщини, і зараз служать у 3 ОШБр, а також у різних бригадах ТРО, штурмових бригадах тощо:
«Спочатку були у добровольчих формуваннях, потім, коли це вже стало неактуальним, кожен почав собі шукати шлях у війську. Я себе знайшов у 117-й бригаді територіальної оборони».
Як футбол допомагає на війні
Потрапивши до бригади, Артем пройшов вишкіл у навчальних центрах в Україні та Британії, і вже після цього почався його бойовий шлях.
«До служби у війську треба було себе підготувати – як фізично, так і психологічно, тому що незрозуміло було, куди ти попадеш, у які війська, і ти повинен бути готовий до різного роду навантажень», – зазначає чоловік.
На думку Артема, спортивне минуле й хороший рівень фізичної підготовки дуже допомогли йому. А ще – досвід занять саме футболом, адже це – командна гра, де треба вміти швидко оцінювати обстановку й миттєво ухвалювати рішення. Так само, як і на війні.
«Приїжджаючи, наприклад, на якусь позицію для виконання службових обов’язків, ти повинен проаналізувати місцевість, зрозуміти, хто з тобою поряд, що вони вміють, що ти вмієш, і взяти це все в єдине і розподілити обов’язки», – розповідає боєць.
А ще дуже важливо виявляти сильні сторони і вміння кожного з бійців, щоб максимально ефективно їх задіювати й використовувати з користю.
Коли поміж бойовою роботою випадає час на відпочинок, Артем намагається присвятити його улюбленому хобі – футболу, але в цих умовах вдається хіба що переглянути рілзи.
«Це дарує тобі певні емоції, ніби повертає до цивільного життя. Але все одно ти живеш у тих обставинах, які складаються, у тій реальності, яка є навколо тебе», – каже чоловік.
Слідкує він також і за сумським футзалом, адже упродовж років був учасником цих змагань:
«Звісно, воно назавжди з тобою лишається, і хочеться брати участь… Але це вже – у мирний час».
Люди різні — мета одна
Кадрових військових у підрозділі небагато: тут зібралися люди різного віку, з різним професійним досвідом. У мирному житті вони працювали хто на керівних посадах, хто – на робітничих. Але більшість з них зараз – це вмотивовані бійці, які хочуть захищати нашу країну і її незалежність.
Тож основною своєю задачею як командира Артем вважає не лише організацію злагодженої бойової роботи, а й забезпечення персональної психологічної підтримки й життєдіяльності кожного військовослужбовця, щоб кожен боєць був максимально ефективним.
Цивільне життя більш різноманітне, адже після роботи можна піти кудись на тренування, в кіно чи театр, та навіть просто прогулятися, побачитися з друзями тощо. На війні такого немає: тут ти або виконуєш бойове завдання, або відпочиваєш в одних і тих самих умовах.
«Адаптувати людей до цього інколи буває дуже важко, – говорить Артем. – Треба їм допомагати, а якщо хтось потрапляє до «психологічної ями», треба його звідти витягнути і знов поставити людину в стрій. Ця робота займає дуже багато часу, але без неї – ніяк, це справді важливо – підтримувати своїх хлопців».
Війна як вона є: чорний гумор, біль і посмішки
На війні все одно є не тільки негатив, а й позитивні моменти, каже Артем. Інколи, щоправда, армійський гумор буває чорним, але військові вже якось навчилися з цим жити.
Боєць пригадує, як приїхавши туди, де перебувають зараз, люди були дещо розгублені: нерозуміння обставин, лінії роботи, зони відповідальності тривало десь близько двох тижнів, а далі вже пройшла адаптація, почали працювати, і все стало на свої місця.
«Коли ти працюєш, то подумки готуєшся до найгіршого. А потім, повертаючись на пункт постійної дислокації, ти вже заїжджаєш туди на позитиві, у тебе усмішка на обличчі, бо знаєш, що й сам повернувся, і хлопців забрали, усі живі-здорові – це не може не радувати», – ділиться Артем.
Але багато й складних моментів, наприклад, під час евакуації поранених, коли дефіцит часу може принести великі проблеми.
Артем пригадує, як одного разу прилетіло по автомобілю, який робив заміну особового складу, і хлопці не виходили на зв’язок. Тоді вони з побратимами поїхали в цю зону, і вже розуміли: щось сталося… Під’їхавши, побачили згорілу автівку і, зупинившись, почули крики.
«Це були наші хлопці, багато трьохсотих з акубаротравмами, були і важкі трьохсоті».
Одним з бійців, що отримали тоді найважчі травми, був Дмитро, і зараз він лікується в Києві.
«Хочу передати Дмитру вітання, побажати якнайскорішого відновлення – каже Артем. – Я знаю, що все буде гаразд. Він вигребе звідти!».
«Ми їх бачимо, глушимо, збиваємо»
«Є такий жарт: «Не люблю роботу, в якій все срочно». А тут іноді буває так, що ти виконуєш одну задачу, а тут «прилітає» інша – важливіша. І ти повинен проаналізувати, що зробити першочергово, а що вже потім. Та якось адаптуємось», – розповідає військовослужбовець.
Основне завдання його підрозділу – це прикриття логістичних шляхів, робота по повітряних цілях противника.
«Припустимо, є якась задача: завезти медикаменти на ЛБЗ, завезти особовий склад, відправити автомобіль для евакуації. Але цей шлях важкий, бо противник починає атакувати з повітря. І наша основна мета – забезпечити безпечний проїзд на цьому шляху», – говорить Артем.
Не відкриємо секрет, якщо зазначимо, що бійці, які перехоплюють ворожі цілі, у той же час самі є пріоритетною ціллю для ворога.
Бувало таке і з підрозділом Артема: якось група збила вороже розвідувальне крило, і вже за 5-7 хвилин росіяни почали обстрілювати цей квадрат з РСЗВ. На щастя, наші хлопці вціліли, бо вчасно подбали про свою безпеку.
Говорячи про прикриття наших логістичних шляхів, Артем зазначає, що це – складна робота, оскільки ворог все бачить, аналізує й намагається зашкодити.
«Але і ми їх бачимо, глушимо, збиваємо. От якраз оці три компоненти й дозволяють нам працювати і по повітряних цілях, і по наземних – по ворожій піхоті», – запевняє боєць.
«Задовбешся малювати»: чи роблять бійці наліпки на пікапах, коли збивають ціль?
Артем розповідає, що свого часу мобільні групи на пікапах дійсно, збиваючи ціль, робили наліпки на машини, навіть дати писали. Потім вже, коли мобільність груп стала мінімальною, то кожен робив свої індивідуальні підрахунки. Втім, навіть це не завжди вдається:
«Коли у тебе вдень виходить по 40 відпрацювань по цілі, 18 збитих, то задовбешся все це малювати… Хлопцям інколи важливіше поїсти, відпочити трохи – і далі працювати».
Важливішим за будь-які мітки чи наліпки є відчуття, що збиття цілей – це збережені життя людей, і військових, і цивільних, а також не зруйнована росіянами інфраструктура.
Ворог постійно збільшує кількість ФПВ-дронів, інших літальних апаратів. З огляду на це робота підрозділу, в якому служить Артем, також є важливою для прикриття й забезпечення діяльності піхоти, і треба максимально гарантувати бійцям безпеку.
Головне зараз – подарувати дітям країну без війни
Чи задумувався Артем над тим, ким від бачить себе у повоєнному цивільному житті? Говорить, що час покаже. Головне зараз – захистити незалежність нашої держави, подарувати дітям країну, в якій можна і хочеться жити:
«Ми зараз там, де повинні бути. Закінчиться війна – будемо реалізовуватися в якихось інших напрямках».
Говорить, що у багатьох бійців є маленькі діти, і хлопці зараз тут, щоб у наступних поколінь було мирне майбутнє без війни. Але дуже хотілося б більше часу й уваги приділяти сім’ї та дітям:
«Добре, що є хоча б гаджети, хоч так маємо можливість спілкуватися, вітання передавати, відео дивитися. Діти так швидко ростуть…».
Артем додає, що насправді це дуже важливо для військових – постійно бути на зв’язку з рідними, близькими, друзями, отримувати фідбеки з цивільного життя:
«Це дуже сильно гріє душу, мотивує, відволікає».
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією “Незалежні регіональні видавці України”, що є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative. Проєкт не впливає на редакційну політику, а цей матеріал містить винятково погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також:
Понад 60 днів без ротації: як хімік із Сум став зенітником і воює на Донбасі
Понад 200 збитих цілей за 4 місяці: як зенітники 117-ї бригади ТРО прикривають небо над Україною
«Це полігон для випробування»: що летить на Суми та як з цим боротися?
