Життя та медицина під обстрілами: як лікарі та мешканці Білопілля тримаються на межі можливого
Щоденні обстріли, життя в небезпеці, зруйнована інфраструктура та спустілі вулиці — це реальність міста Білопілля Сумської області. Прикордонне містечко безперервно страждає від ворожих атак.
Текст: Юлія Лазоренко
Попри постійні загрози, тривоги і виснаження мешканці, які надалі залишаються у Білопіллі, продовжують жити та допомагати українським військовим. Про роботу медиків в умовах війни, життя під обстрілами, про мужність та згуртованість тих, хто залишається у Білопіллі, розповіла місцева медична сестра Олеся Ніколаєнко у матеріалі Кордон.Медіа.
З 2018 року Олеся працює у місцевому Білопільському центрі первинної медичної допомоги. Нещодавно була обрана на посаду виконуючої обов’язків старшої медсестри.
Жінка має чоловіка та двох неповнолітніх дітей. Чоловік Олесі вже довгий період служить у лавах Збройних Сил України. Рік тому він перебував на гарячих напрямках: Луганськ, Донецьк та Харків, зараз боронить прикордоння Сумщини.
«Дуже важко, коли чую або читаю про приліт по прикордонню. Вони бувають у місцях, де зовсім немає зв’язку. Зазвичай ми домовляємося: якщо чоловік заступає туди, то попереджає мене. За можливості телефонує мені, своїм батькам сказати, що все нормально», – розповідає жінка.
Діти до останнього були поруч з Олесею у Білопіллі, але через посилення обстрілів міста КАБами родина ухвалила рішення вивезти дітей у більш безпечне місце, до родичів.
«Коли мої діти були вдома, я з двору їх не випускала через постійні обстріли. У центр — не можна, до річки — не можна, покататися на велосипеді або мотоциклі — не можна, нікуди — не можна. Хата і двір, все. Ось таке дитинство у наших дітей», – говорить Олеся.
Білопілля щоденно і цілодобово зазнає обстрілів з боку російської федерації. Здебільшого страждає прикордоння. Там вже немає ні людей, ні сіл, – їх розбили вщент. Зазвичай, безпосередньо по місту росіяни б’ють з «Градів», КАБами та касетними снарядами.
Ранок у білопільчан починається з вибухів, лягають спати також під звуки вибухів.
«Якщо ми чуємо, що приліт десь близько, і це ранок, то пересиджуємо його вдома, потім йдемо на роботу, коли все затихне. По дорозі на роботу також буває гучно. Бувало, йдеш собі, а потім доводиться зупинятися у безпечному місці, перечекати обстріл», – розповідає Олеся.
Здебільшого жителі Білопілля слідкують за місцевими телеграм-каналами, в яких сповіщають про загрозу для певних громад.
«Якщо читаємо, що КАБ летить не на нашу громаду, то продовжуємо працювати, – каже Олеся, – якщо ж конкретно пишеться “Білопілля – в укриття!”, то, звісно, ми спускаємося до підвального приміщення».
Лікарня, у якій працює жінка, — це старе приміщення, яке має дуже товсті стіни, тож іноді місцеві жителі і працівники лікарні пересиджують обстріл у самому приміщенні між двома стінками, але зазвичай усі спускаються до бомбосховища.
«У Білопіллі є багато п’ятиповерхових будинків. Іноді, коли ввечері проїжджаєш містом, то буквально в декількох вікнах горить світло. Люди вже майже всі повиїжджали до Сум або до інших міст. І я їх розумію, бо, якщо родина живе у приватному будинку, або хоча б на першому поверсі п’ятиповерхових будинків, то можна скоріше добігти до укриття, а якщо ж бігти з п’ятого поверху, та ще й з дитиною… Це страшно і важко», – говорить Олеся.
У місті знищені майже всі адміністративні будівлі. Заклади соціальних послуг, органи реєстрації актів цивільного стану переїхали до Сум. Але тут залишилися працівники міської ради та місцева влада, до яких жителі Білопілля або внутрішньо переміщені особи звертаються у разі пошкодження їхнього майна або за будь-якою іншою допомогою.
У Білопіллі були різні хлібні кіоски, невеликі продуктові магазини, а також магазини побутових потреб та триповерховий універмаг, «Нова пошта» та «Укрпошта». На сьогоднішній день все це ущент знищене.
«Важко без «Нової пошти» у Білопіллі. «Укрпошта» працює і досьогодні, незважаючи на те, що вони зазнали суттєвих пошкоджень. Ходять листоноші, розносять людям пенсії. Дякувати Богу, що є в нас хоч «Укрпошта», маємо можливість щось передати своїм дітям, а вони нам», – розповідає Олеся.
На сьогоднішній день у Білопіллі працює дві аптеки, є декілька продуктових магазинів, які пошкоджені, але працювали і продовжують працювати далі. Крім того, містяни, які мають можливість виїжджати, закуповуються у Сумах та Бурині.
Про те, як змінилася робота у первинній медицині у Білопіллі, Олеся розповідає наступне:
«Зазвичай після обіду починалися масові обстріли міста. Аби не було скупчень у лікарні, і щоб не наражати на небезпеку працівників, ми працювали з 8-ї ранку до 14-ї години дня. А коли у Білопіллі ситуація геть погіршилася, і більшість людей виїхало, то вирішили працювати з 8-ї до 12-ї години дня офлайн, у лікарні, а іншу половину дня – у телефонному режимі».
Жінка говорить, що медичний персонал у Білопільському центрі первинної медичної допомоги був і є готовим до будь-якого перебігу подій.
Лікарі та медсестри постійно проходять різні курси, вчаться користуватися турнікетами.
«Медичний персонал — це також люди. Є людина, яка морально готова побачити різне, а є люди, які можуть піддатися паніці. Я виконую обов’язки старшої медсестри і бачу по своїх працівниках, кому яку роботу можна доручити, до кого звернутися за допомогою у разі екстрених складних ситуацій, а до кого краще не треба. Усі ми люди, і усі ми різні», – каже Олеся.
На сьогоднішній день кожен з нас має бути готовим надати належну першу медичну допомогу собі та оточуючим.
«У нас була така ситуація: чоловік, власник одного з місцевих магазинів мобільних телефонів, потрапив під обстріл, під час якого отримав важке поранення ноги. Він сам собі наклав турнікет попри біль і стрес. Головне – дотримуватися певного алгоритму дій і вміти опанувати себе», – розповідає Олеся.
У разі загрози обстрілу всіх, хто перебуває у приміщенні лікарні, працівники екстрено ведуть у підвал. Є люди, які починають вибігати на вулицю. Медичний персонал їх зупиняє і просить хоча б залишатися у приміщенні між двома стінками. За словами Олесі, зазвичай всі прямують до бомбосховища, але, якщо є ті, хто відмовляється, то декілька працівників залишаються з ними, щоб зорієнтувати людей надалі.
Коли у Білопіллі масові обстріли, увесь медичний персонал на роботу не виходить, щоб запобігти великому скупченню людей. У лікарні складають графік чергування, а більшість питань вирішують у телефонному режимі.
За останні пів року почастішали звернення людей з симптомами реакції організму на стрес, як незначної, так і гострої. Такі тривожні стани зараз є у багатьох людей.
«Просто хтось це розуміє і якось контролює, може себе вгамувати заспокійливими або відволіктися під час заняття чимось по господарству. А в когось це вже настільки важка стадія, що «валер’яночка» вже не допоможе. Потрібно поговорити з людиною і направити її до спеціаліста», – розповідає Олеся.
Найбільш розповсюдженим симптомом реакції організму на постійний стрес є те, що людина, перебуваючи вдома і в безпеці, не може себе відволікти на щось інше і постійно зосереджена на тому, що в будь-яку хвилину буде вибух.
Коли ранок починається з обстрілів та вибухів, вони спантеличують людину на увесь день. Олеся говорить, що її мама постійно прислухається до кожного звуку, дуже хвилюється і не може відволіктися та заспокоїтися. Також розповідає про маленького племінника, який після вибуху, що стався неподалік його будинку, почав заїкатися.
«Зараз ця родина виїхала за межі Білопілля, де трішки тихіше, але проблема у племінника є, і вона серйозна», – каже Олеся.
У місті є відомий місцевий волонтер Сергій Долуда. Він з 2014 року допомагає нашим військовим, а білопільчани всі разом допомагають йому.
«Якщо він починає якийсь збір, то ми вже йому так довіряємо, і це не тільки про кошти, це і про продукти. Ми веземо з дому все, що можемо. Якщо ж просять тканини на маскувальні сітки — веземо з дому туди, де їх збирають, – каже Олеся. – Нещодавно у Сумах збирали зламані парасольки, щоб з них робити потрібні для наших хлопців штуки. То ми з моїми колегами поприносили усі парасольки – і цілі, і зламані, які мали. Ми їх стільки назбирали… У наш звичайний автомобіль вони не влізли. Довелося брати більшу машину, щоб відвезти парасольки до Сум», – розповідає жінка.
А ще вона щиро вдячна міжнародним партнерам за гуманітарну допомогу, яку отримує лікарня, – перев’язувальні матеріали, шприци, ліки, все необхідне для лабораторії.
Незважаючи на безпекову ситуацію у Білопіллі, Олеся не має наміру залишати рідний дім. Каже, що, як виявилося, це не так просто. Де б вона зараз не бувала, усе чуже, її рідний край – це Білопілля. Тут у жінки бабуся, батьки, чоловік, кинути їх Олеся не може.
«Коли літо, жарко, ти відчиняєш вікна, а там вибухи один за одним, то нерви не витримують цього. Я зачиняла вікна, вмикала телевізор, і таким чином себе відволікала від того, що відбувалося за вікном. Все одно сподіваюся на краще. Я – людина, яка не піддається паніці. Чітко розумію, чи це далі прилетіло, чи це ближче до нас», – розповідає жінка.
Олесиній бабусі 84 роки. Вона говорить, що ніколи не могла б подумати, що застане дві війни на своєму життєвому шляху. Літня жінка часто згадує ту війну, а зараз їй знову довелося переживати весь цей жах.
Першим і найголовнішим пунктом в Олесиних планах на майбутні кілька років стоїть святкування Перемоги.
«Війна не може бути безкінечною, – каже жінка, – я усім і вдома, і на роботі кажу, що це все тимчасово. Нам треба все це пережити. Не забувати, звичайно, за свою безпеку. Ми чекаємо саме Перемоги і спокою».
Олеся додає, що хоче побажати українцям завжди бути в єдності один з одним. Щоб захід України не забував про схід, бо нам зараз важко.
«І не треба називати нас «ждунами», бо ми не є ними. Виїхати зі свого дому і залишити усе нажите — дуже важко», – каже Олеся.
Читайте також:
Десятки розбомблених будинків: росіяни вдарили з авіації по Білопіллю та Ворожбі
Мішенями російських військових стали пекарня, школа та будинки жителів Білопілля
Евакуація та обстріли: що буде з Білопіллям на прикордонні Сумщини?
росіяни ударили КАБами по торговому центру Білопілля: постраждали цивільні
Як у 82 роки почати жити заново: бабуся, яка вижила після російських бомбардувань
