“Рідні кричать: “Кидай це все, не їдь”: життя на колесах у Великописарівській громаді
“Я – шкільний автобус. Уперше в прикордонному селищі Велика Писарівка на Сумщині з’явився у 2022 році, коли почалася велика війна. Моє призначення – возити дітей до школи й повертати їх після уроків додому. Але дитячого сміху я так і не почув. Проте бачив сльози, чув плач та молитви під час хвиль евакуації у 2023 та 2024 роках.
Зараз я став безкоштовним для людей з прикордоння. Працюю на соціальних рейсах десь рік. Мій попередник на цьому маршруті – 18-місний “Mercedes“. Везу додому на кілька годин чи днів тих, хто евакуювався і більше не живе в селах Великописарівської громади. А тим, хто залишився, показую всі блага цивілізації найближчого міста Охтирка.
Я – місткий жовтий автобус, де є 33 місця для сидіння. За рейс Охтирка-Велика Писарівка й назад перевожу близько 120 людей, а іноді доходить до 170. Місць на всіх не вистачає, тому мої пасажири часто сідають на сходах коло водія. Вони вигадують альтернативи сидінням, щоб не втомлювати ноги. Адже далі для багатьох триває годинна дорога додому.
19 травня був зруйнований міст, який з’єднував Велику Писарівку з селом Ямне. Тоді маршрут скасували на п’ять днів, а потім скоротили мій шлях. Так на місяць кінцевою точкою стало Ямне. Далі до своїх домівок у сусідні села люди дістаються пішки, велосипедом чи власною машиною”.


Наші журналісти доєдналися до одного з рейсів і проїхали разом із пасажирами на соціальному автобусі шлях від Охтирки до Великої Писарівки й назад. Як живуть на дві хати мешканці Великописарівської громади – читайте в цьому матеріалі.
Голоси з автобуса
Для пенсіонерки Надії соціальний автобус – єдина можливість поспілкуватися. На вулиці в Лугівці, де вона мешкає, окрім неї лишилося всього лише троє людей.
Маленька на зріст, говірка бабуся тягне до Охтирки за собою додому велику торбу з продуктами. Спочатку везе автобусом, а потім – велосипедом. Свій вік визначає, як “70 з гаком”. Хвалиться, що стільки їй ніхто не дає:
“У нас у Лугівці газу немає, світла часто не буває, зв’язок відсутній. Син воює, а я вдома, не хочу евакуюватися. Посадила город цьогоріч, тримаю козу й гусей.
З Лугівки я не виїжджала, проте на автобусі їжджу в Охтирку по пігулки, до лікаря чи коли треба заплатити за комунальні послуги. Та й така їзда… Коли автобус ходив лише до Ямного, туди ще треба було доїхати. Оце я велосипедом добиралася, туди десь кілометрів десять крутити педалі”.

Дорогою трапляються собаки, які колись були домашніми. Про це кажуть нашийники та “вітання” хвостом, як зустрічають людей та машини.
Хоч маршрут веде в зону бойових дій, де краще мовчати й прислухатися до кожного звуку, в салоні автобуса – гомін. Обговорюють останні прильоти в межах громади, покупки в місті та зустрічі з рідними.
“Сьогодні їздили зняти пенсію з картки. Часто в місто не катаємося. Цей раз купили побутової хімії, солодкої води і яєць. Поки ми пожили в Харкові, то лисиці поїли всіх курей. Тепер без домашніх яєць”, – діляться місцеві жительки Світлана й Наталія.
Вони їздили до дітей у Харків, але жити на 10-му поверсі виявилося страшніше, ніж у 10-кілометровій зоні від кордону з росією. Тому разом із сестрою Наталією повернулися додому “ближче до землі”, де ще й картопля безкоштовна. У місті, жаліються, доводилося витрачати багато грошей на харчі.

Жінки запевняють, що Велика Писарівка живе, люди повертаються. Засіяли поля, на виробництві печуть хліб “Надточія”, завозять продукти в магазини. Щосуботи зранку працює базар – ще одне місце, окрім соціального автобуса, куди приходять поговорити.

Велика Писарівка до 2020 року була районним центром. Туди часто приїжджали за речами та продуктами люди з сусідніх сіл. До великої війни працювала школа й два дитячі садки. Було багато позашкільних гуртків для дітей. Працював малий та середній бізнес: кафе, магазини будматеріалів та побутової техніки, плантації лохини й малини. Мешканці популяризували зелений туризм, адже у Великій Писарівці розташований Гетьманський парк. У березні 2024 року центр селища розбили російські КАБи.
Зараз там регулярно літають ворожі дрони, тому місцеві не виходять без потреби за межі двору. Після того, як росіяни вчергове обстрілюють будинки, збирається вся вулиця й допомагає постраждалим перекрити дах чи залатати вікна. У селищі “власна” комендантська година з 21-ї вечора до 6-ї ранку, що відрізняється від загальної для Сумської області, яка триває з 23.00 по 5.00.
До Ямного їде дідусь Михайло. Він возив дітям та онукам в Охтирку домашнє м’ясо й овочі. Тримав свиней, а тепер має тільки птицю. Лисиці його теж турбують, рятується від них залізними загородами. Для нього місця в автобусі не вистачило, пропоную зайняти моє й отримую категоричне “ні”.
“З автобусом легше, а як скасували рейс, то своєю машиною їздив. На пенсію три тисячі багато не накатаєшся”, – пояснює пенсіонер.
Остання зупинка – у Великій Писарівці. Триває вона рівно одну спалену водієм Василем цигарку. За цей час встигають вийти попередні, зайти наступні пасажири й обов’язково записати свої прізвища в бланк. Це роздрукована таблиця, в яку вносять свої особисті дані всі, хто заходить в автобус. Так влада слідкує за кількістю людей, які користуються безкоштовним рейсом.


Брати-водії
Василь та Сергій Обуховські – рідні брати та водії соціального автобуса.
Перша наша зустріч із Василем – коло автобуса в Охтирці. Поки люди обирають собі місця в салоні, він в тіні під деревом п’є свою не першу за сьогодні каву. Це його другий рейс за день. Серед інших чоловіків водія видає велика чорна барсетка, одягнена через плече, з купою кишень, і кепка. Цьогоріч чоловік святкував 50-річчя, з яких понад 30 – за кермом. Він починав ще перші безкоштовні виїзди в Попівку. Якраз тоді в лютому 2023 року стартував пілотний проєкт “Соціальний автобус”, але через безпекову ситуацію рейси згодом скасували.
Василь мешкає в селі Ямне. Як і більшість жителів, цього року посадив із дружиною город, тому на вихідні приїжджає доглядати.

“Ну, а що робити? Треба їхати, везти людей. Бувало все… На цьому рейсі дрон летів прямо на нас. Але і в думках не було покинути роботу. Хоча, на правду, рідні кричать: “Кидай це все, не їдь”, – ділиться чоловік.
Його старший брат Сергій має понад 40 років водіння, він з Великої Писарівки. Йому виповнилося 60, але на пенсію не поспішає. Знайомство з Сергієм відбувається вже на зворотному шляху в місто. Чоловік любить поговорити, ще й постійно жартує в розмові. До війни він працював водієм маршруток до Сум, Харкова та Полтави.
Сергій говорить, що цьогоріч залишиться без городини, бо все треба доглядати, а фізично постійно бути вдома складно. Його будинок двічі обстрілювали, найбільше пошкоджений дах, вікна й двері. Ремонтувати немає сенсу, адже, на думку мешканців прикордоння, приліт може бути не останнім. Усе закривають брезентом, плівкою та забивають фанерою.
Сергій зізнається, що до цього рейсу його затягнув брат. Після початку великої війни він залишився без роботи, а на підміну Василю шукали компаньйона.

Подарунок
У водіїв у салоні автобуса є аптечка, вентилятор й ікони. Останнє – подарунок від пасажирів. Так, за словами Сергія, пасажири благословили його з братом на цей рейс:
“Ми – православні, тому це дуже важливо”.

Назад у місто автобус забирає вже менше людей, тепер у салоні всі сидять. Одна з пасажирок – вчителька Наталія. Сьогодні ранковим рейсом була її перша поїздка додому у Велику Писарівку за останні більше ніж пів року, а тепер вона повертається в орендовану квартиру. Попри настороги дітей, вирішила провідати дім і зібрати врожай, посаджений торік. За ним ніхто не доглядав увесь цей час, тому Наталія не скаржиться на кількість чи якість того, що виросло. Так, жінка дістає з рюкзака часник та цибулю, після чого ці аромати наповнюють автобус. Везе ще порічку та полуницю, зібрані вдома, і сусідські вишні. Планує ввечері порадувати синів варениками з домашніх ягід.

Вона поділилася, що часто сняться віщі сни. Останній такий сон став подарунком – врятував життя їй та дітям. У середині березня 2024 року як почалися постійні обстріли селища, невідомий голос сказав виїжджати.
“Я кілька днів ходила з цією думкою. Не знала як вчинити правильно, але згодом вирішила вивезти дітей. У нас таксист запитав: “Вам куди?” Я навіть не знала, що відповісти. Ми з Охтирського автовокзалу поїхали до знайомих у Суми. Незадовго по тому в наш будинок прилетіло. Там пошкоджені вікна в кімнаті хлопців. На щастя, тоді нас уже не було в селищі”, – згадує жінка, й на її очах виступають сльози.
Наталія розповіла, що уламками пошкодило квіти. Вона показує фото тюльпана з надламаним стеблом. Як пояснює жінка, він не здався й продовжує жити, як наші люди. Як би складно не було.

“Мої пасажири вірять у краще попри постійну загрозу з боку росії й розбиту дорогу до сіл Великописарівської громади. Після того, як більшість із них спробувала життя в евакуації, люди повертаються додому. З того, що я чую в салоні, це часто роблять через безвихідь – неможливість забезпечити собі комфортне життя в місті. Вони сподіваються, що громада знову заживе. А я все ще хочу почути галас дітей, яких везтиму до школи, а не молитви й розмови про свіжі прильоти”
Кінцева зупинка – Охтирка. Пасажири виходять, і транспорт прямує в депо чекати ранку наступного дня.


Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Читайте також:
Через російські обстріли у Великій Писарівці багато нових пошкоджень
Відтепер магазин не працює зовсім: росіяни атакували Велику Писарівку
Дорога усипана «Лєпєстками»: ворог дистанційно мінує прикордонні громади Сумщини
Палатка посеред вулиці в чужому селі: як працює евакуйований із Великої Писарівки магазин одягу
Музей війни за 5 км від росії: як житель Великої Писарівки привертає увагу до прикордоння Сумщини