«Яке було красиве у нас село, а тепер там руїни…»: як живуть люди у прикордонному Миропіллі
До початку повномасштабного вторгнення Тамара Павлівна жила та працювала у селі Миропілля. Жінка має чоловіка та двох дітей. Наразі старший син та чоловік служать у лавах ЗСУ.
Текст: Юлія Лазоренко
Родина Степченків мала власне господарство та майно. Тамара працювала у місцевому Будинку культури до серпня 2024 року, поки безпекова ситуація в селі дозволяла там бути.
«Після початку війни Миропілля поступово знищували обстріли з росії. Воно стало занедбане, там страшно, гучно. Яке було красиве у нас село, а тепер там руїни», – говорить Тамара.
Востаннє жінка була у Миропіллі декілька днів тому, бо потрібно було викопати картоплю. Хоча говорить, що діти не хочуть, щоб вона туди їздила.
Про життя під обстрілами Тамара розповідає, що бувало таке, що годину-дві вони з дочкою сиділи в погребі, закривали вуха, коли летіли снаряди, а потім — шпаклівка. Чули, як дзвеніли, падаючи на дах, уламки. По завершенню обстрілів виходили на вулицю, а там все палало.
«Реакція людини на такий стрес — це дуже страшна штука, і не кожен її правильно контролює. Емоції не можна зібрати до купи, – говорить жінка. – Тільки вийдеш на город, а воно летить. Все – падаєш, або біжиш, кричиш. Реакція яка? Треба лягати на землю і закривати голову руками, а ми летимо, куди бачать очі».
Донька Тамари виїхала з села раніше від неї. Спочатку в Суми, де вступила до університету, а згодом перебралася до Харкова, де зараз працює, навчаючись заочно у Сумах. Сама ж Тамара Павлівна переїхала до Сум місяць тому, поки що живе і працює тут. Сподівається, що звідси нікуди тікати не доведеться. Чоловік Тамари воює вже 2,5 роки.
З рідного села жінка виїжджала автобусом місцевого перевізника. Говорить, коли їхала, то боялася, щоб не потрапити під обстріл під час евакуації.
Тамара висловлює вдячність перевізникам за те, що вони досі наважуються їздити у Миропілля.
«Людям треба добиратися чимось до міста, тим, хто не має свого автомобіля або втратив його. Магазинів у нас було раніше багато, а зараз усі позачинялися. Все працювало, дитячі та спортивні майданчики були нові встановлені. Все будувалося для нашої громади», – говорить жінка.
Дуже важко Тамара пережила обстріл, під час якого вона була на роботі.
«Аж за тиждень я взяла себе в руки і почала говорити. Через стрес я не розмовляла», – розповідає жінка.
Вона періодично виїжджала до родичів у спокійнішу місцевість, аби відпочити від постійних вибухів.
Найбільше все майно родини Степченків постраждало 11 березня 2024 року.
«Вранці я попоралася, пішла збиратися на роботу, і раптом один приліт — хата тремтить, другий приліт — я вибігаю у нічній сорочці, двері в мене заблокувалися. Я побігла — дивлюся, а в мене у дворі все горить: машина, гараж, все, що було у дворі, палає. Я телефон в руки – і побігла до сусідів», – каже Тамара.
Вдома стояв газовий балон, тож жінка думала, що зараз, якщо він вибухне, постраждає вся вулиця:
«Я кричала людям: «Не підходьте, там газові балони”. Але, слава Богу, все минулося».
Тоді на подвір’я жінки впало три снаряди. Згоріла вся техніка, яка була у дворі, в гаражі та господарському приміщенні: мотоблок, автомобіль, скутер, мотокоса – все, що треба було у господарстві.
«Дочка моя купила новий скутер собі, сама на нього заробляла кошти. Вона поїздила на ньому місяць – і все пішло прахом. Інвентар теж згорів: зараз кинулися копати картоплю – а в нас немає ні лопати, ні сапи», – каже жінка.
На третій день після цього Тамара планувала піти на роботу, але знову були обстріли села з РСЗВ. Жінка говорить, що тепер вона до жаху боїться вибухів та будь-якого шуму:
«Після цього я два тижні була у Сумах, відвідувала сеанси у психолога. Але тільки час нам може допомогти, на мою думку».
До війни Тамара Павлівна всі свої сили та емоції вкладала у справу в рідному Миропіллі: щоб люди могли прийти до Будинку культури на концерт, послухати своїх талановитих односельців, вокалістів, гурти тощо. Зараз все – через інтернет. Молодь виїжджає, місцеві будинки культури закривають і не дозволяють проводити ніяких заходів.
«Але попри все, – каже жінка, – ми намагаємося показувати людям, що ми є, ми працюємо, і триматимемося до останнього. Активно ведемо сторінки в соціальних мережах нашого Будинку культури: чи то поздоровлення зі святами, чи то висловлення скорботи, коли щось таке трапляється. Намагаємося показати, що ми ще живі, що наш заклад ще живе, і буде працювати, і чекає на Перемогу».
Тамара щиро вірить в те, що скоро все закінчиться, і вони всі разом повернуться додому та будуть разом жити з чоловіком, працювати, як раніше, і все відбудовувати.
«Мрію няньчити своїх онуків, дай Бог, вони будуть, і село буде жити. Я в місті себе не уявляю», – поділилася Тамара.
За словами виконуючої обов’язки голови Миропільської громади Олени Шаркової, безпекова ситуація у громаді залишається стабільно важкою. Продовжуються авіаудари КАБами, але більшість з них падають на територію росії. Зараз найчастіше Миропілля обстрілюється з FPV-дронів. Щодо артобстрілів, то наразі їх немає.
У Миропільській громаді оголошена евакуація.
«Хто до нас звертається — вивозимо, евакуюємо, допомагаємо. Нещодавно евакуювали родину з дітками в Роменський район Сумської області. На сьогоднішній день поки що більше звернень ми не маємо», – говорить Олена Олексіївна.
У Миропіллі залишилися люди, які не мають бажання покидати свої будинки, особливо зараз, у сезон збирання врожаю.
«Ми постійно спілкуємося з населенням. Я особисто відвідую сім’ї з дітьми. Інколи сама, інколи з поліцією, – як регіональною, так і нашої громади. Це питання на контролі. Пропонуємо евакуйовуватися. Хто погоджується, тих рятуємо», – запевняє очільниця громади.
Читайте також:
Є хліб та “гуманітарка”: як живуть люди у прикордонних громадах Сумщини
Життя та медицина під обстрілами: як лікарі та мешканці Білопілля тримаються на межі можливого
Хочеш жити – вмій ховатись: як жителі Миропільської громади рятуються від обстрілів з росії
