В яких умовах живуть переселенці з прифронтових регіонів? Гуртожитки та приватні будинки для ВПО у Сумській та Запорізькій областях
Внаслідок війни тисячам українців довелося покинути свої домівки. У когось вони повністю зруйновані, у когось пошкоджені, а комусь просто довелося тікати через безпекову ситуацію. Про те, де нині живуть внутрішньо переміщені особи у Сумській та Запорізькій областях, читайте у матеріалі.
Станом на літо 2024 року у Сумській області зареєстровано понад 90 тисяч внутрішньо переміщених осіб, з них 22 тисячі – це діти, а на початку повномасштабного вторгнення кількість ВПО складала понад 11 тисяч. А от у Запорізькій області на сьогодні зареєстровано понад 225 тисячі ВПО. Серед них понад 44 тисячі – це діти. За словами заступниці директора департаменту соцзахисту Запорізької ОВА Катерини Кривоший, у зв’язку із змінами до грошових виплат кількість переселенців в області зменшується.
Після евакуації переселенці починають шукати нове помешкання. Влада надає їм вибір, зокрема це гуртожитки, будинки тих хто евакуювався до інших областей або винаймати житло самостійно.
Читайте також: Що отримують та як живуть переселенці з прикордоння Сумщини
До прикладу, у Сумах з жовтня 2022 року функціонує три гуртожитки для переселенців. Нині в них проживає 74 людини. Жити в них вони можуть до того моменту, поки не отримають грошову допомогу від держави на проживання, як правило, цей процес триває близько місяця. Тобто з моменту приїзду та отримання довідки ВПО людина може користуватися безоплатними послугами гуртожитку, далі ж потрібно знайти житло та самостійно його винаймати. Люди можуть безоплатно жити більш тривалий період в гуртожитку, якщо закладу держава буде виплачувати компенсацію. Але поки в Сумах над цим лише працюють, розповіла Вікторія Литвиненко, заступниця начальника Департаменту соцзахисту Сумської міської ради.
“Покидати свій дім, хоч і біля кордону, ми зовсім не хотіли, але довелося…”
Тетяна – переселенка із села Рясне, що на Краснопільщині. Розташоване воно за 5 км від росії, тому ворожі обстріли там постійно. Тетяна – багатодітна мама, має 7 дітей, але виїздити з рідного села однаково не планувала. Втім 7 травня приїхала староста села і сказала, що дітей обов’язково треба вивозити, розповідає жінка. Швидко зібрала речі та вже на ранок наступного дня організація Червоного Хреста евакуювала жінку та 5 її неповнолітніх дітей. Чоловік та старші син й донька залишилися вдома.
«Звуки вибухів були дуже гучними, та діти вже звикли, як тільки засвистіло, постійно ховалися. Але навіть попри це, покидати свій рідний дім вони зовсім не хотіли, але довелося. Привезли нас у гуртожиток у Сумах, виділили дві кімнати. Я живу з двома синами, три доньки живуть поруч. Меблі нові, дали посуд, постіль, засоби гігієни. Також видають збалансовані обіди та гуманітарну допомогу».
Показувати себе та своїх дітей пані Тетяна відмовляється, але залюбки демонструє своє нове помешкання в гуртожитку.
На новому місці родина живе вже 2 місяці. В гуртожитку освоїлися, грошову допомогу на проживання лише отримали, але винаймати житло у місті дорого, тому хочуть повернутися додому, де на них чекає чоловік, ділиться Тетяна.
Натомість у Запорізькій області нині функціонує 44 гуртожитки, в яких проживає 2870 людей. Термін проживання там необмежений, а комунальні послуги компенсує держава – розповіла заступниця директора департаменту соцзахисту Запорізької ОВА Катерина Кривоший. Один з таких гуртожитків обладнали у селі Миколай-Поле Широківської громади Запорізької області. Переобладнання старої будівлі здійснювалось за рахунок держбюджету, каже заступниця голови громади Ольга Ставицька.
“Після того, як із Мелітополя зайшло 200 танків, почався просто жах…”
Одна з його мешканок – Тетяна Кирилова, переселенка з міста Пологи Запорізької області. Жінка каже, що разом із сином евакуювались 16 квітня 2022 року, коли жити під триколором вже стало нестерпно. Знайти постійну домівку виявилось не так легко, розповідає Тетяна.
“Я зв’язалась зі своїми родичами які мешкають в селі Миколай-Поле. І до них приїхали, вони дали нам прихисток, ми вже знали, що ми виїдемо. Перші пів року жили разом з ними. Потім нам запропонували приватний будинок, із якого сім’я виїхала за кордон. Нам запропонували такі умови: ми будемо жити в їх будинку, доглядати за будинком, за їхніми собаками, і платити за комуналку. А потім, в минулому році, нам запропонували місце в шелтері, в цьому самому селі, і ми зараз проживаємо тут”.
У гуртожитку мають окрему кімнату, спільну кухню та два санвузли, розповідає Тетяна.
“Коли ми заїхали в шелтер, громада повністю нам надала все від і до. Це і гуманітарна допомога, і продукти харчування , і засоби гігієни, і пральний порошок і шампунь, також постільна білизна, рушники, на кухні повністю все облаштовано – і техніка, і столові прибори, тобто все є для комфортного проживання. Також є пральна машина, сушилка. У кімнаті є письмовий стіл, я сама працюю вчителькою, і дитина навчається. Ми живемо удвох, взагалі 6 кімнат, і кожна розрахована на трьох людей.”
Тут родина проживає вже майже рік. Тетяна каже, попри те, що усім задоволені, все ж чекають на деокупацію рідного міста та повернення додому.
Також переселенці обирають для себе приватні будинки. Зокрема у селі Чернеччина Краснопільської громади, що на Сумщині. За останній рік сюди переїхали 55 внутрішньо переміщених осіб, а саме 23 сім’ї. Здебільшого люди заселяються в покинуті будинки, розповіла Оксана Чернова, староста Чернеччинської громади.
Облаштовувати та робити косметичний ремонт там жителям допомагає селищна рада разом з гуманітарними організаціями. Сьогодні один благодійний сумський фонд розробив проєкт з облаштування будинків у Чернеччині. Тому вже зовсім скоро у п’яти родин мають бути нові будинки. Майже всі переселенці – це жителі прикордоння Краснопільської громади: села Рясне, Покровка, Мар’їне, Угроїди та всі жителі села Тур’я, яке за 2 км від росії.
Йшли пішки по замінованих дорогах: дві сестри, які останніми евакуювалися з села на кордоні з росією
5 км пішки по замінованих дорогах. Саме так Ніна, уродженка села Мар’їне, що на самому кордоні з росією, разом зі своєю сестрою Вірою тікали з рідної домівки від обстрілів до іншого прикордонного села Тур’я на Краснопільщині. Виїхали вони останніми з обох сіл. Залишалися, бо не хотіли покидати своїх шістьох кіз та трьох собак. Та коли життя в Мар’їно вже не було, сестри вирішили самостійно дійти з худобою в руках до свого племінника в Тур’ю, та згодом він евакуювався, а вони залишалися.
“Там ми прожили пів року. Без світла, і газ вимкнули, і світло, все. У селі залишати кіз і самим їхати? – запитує жінка. – Теж шкода, вони ж живі. Думаю, треба разом вирішувати цю справу. Так ми з Вірою вже кажемо: нумо викликати машини, й хай нас з козами забирають. Тоді Червоний Хрест приїхав, і, дякую хлопцям, повантажили й нас, і кіз, і собак”, – розповідає Ніна.
Відтепер Віра та Ніна вже два місяці живуть у віддаленому селі Краснопільської громади разом з племінником та евакуйованим господарством. Будинок, який дали, покинутий та дуже старий, води немає, потрібно ходити до колодязя на вулиці. Та будинок відразу почали облаштовувати та створювати затишок в новій оселі. Роботи багато, але головне тут тихо, – діляться жінки.
Натомість у селищі Кушугум Запорізької області переселенцям надають помешкання ті, хто евакуювався на захід країни, або має у власності декілька будинків. Нині тут проживає близько 3 тисяч внутрішньо переміщених осіб, розповідає голова громади Володимир Сосуновський.
“Приїхав син менший, і нас крили “Градами”. Сім “Градів” навколо нас “лягало”…”
Таміла Григоренко, переселенка з окупованої частини села Кам’янське Василівського району. Евакуювалася жінка разом із двома синами та чоловіком наприкінці липня 2022 року. Розповідає, житло шукала у Кушугумській громаді, бо має тут родичів.
«Чоловік і діти виїхали перші, я виїхала пізніше, бо рятувала худобу. У мене були корови та свині. Свиней вбило під час ворожого обстрілу. Корів я сюди вивезла. Питала в подруг в кумів. Упродовж двох тижнів їздила сюди з Кам’янського, підшукувала. І врешті знайшла у Кушугумі. Власники цього будинку живуть неподалік, а тут жили їх покійні батьки. Знайшли це житло, і так тут і осіли»
У будинку 5 кімнат та кухня, туалет та душ на вулиці. Родина платить виключно за комунальні послуги. А термін проживання в них необмежений – розповідає Таміла. Тут повернулась до свого хобі, вирощує квіти біля будинку та займається городом.
«Ми ж села, ми звикли працювати. Весь час купую нову розсаду, саджаю в будинку по горщиках та на клумбі під вікнами будинку Але все одно хочеться до рідної домівки. Хоч ми й не знаємо, чи взагалі наш будинок ще стоїть».
Нині безпекова ситуація у Сумській та Запорізькій областях не дає людям змоги повернутись додому. Тож влада здійснює заходи, аби покращити умови їх проживання в тимчасових оселях. Зокрема проводять планові та поточні ремонти, керуючись постановою кабінету міністрів №930, відповідно до якої, в приміщенні має бути електропостачання, опалення, вентиляція, водопостачання та водовідведення. Розділені місця загального користування: загальний коридор, сходові клітини, вестибюль, загальна кухня та пральна, та мають бути окремі кімнати. А площа на одну особу має становити не менше 6 м/кв – розповіла заступниця директора департаменту соцзахисту Запорізької ОВА Катерина Кривоший.
Матеріал створено в рамках проєкту «Медіа єднають українців» від ГО «Центр практичної освіти Накипіло». Проєкт реалізовано за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Читайте також:
«Це моя душа»: як майстерня подарунків із Великої Писарівки стала символом незламності
Ревізія укриття в Юнаківці та чому попри обстріли люди не покидають домівки
Ферма на прикордонні Сумщини: виїхати не можна залишити
